Видання: «Закон і Бізнес»

Номер видання: №38 (1492) 19.09—25.09.2020

Одним із процесуальних нововведень 2017 року стало запровадження інституту малозначних (незначної складності) справ. Проте застосування цього критерію як касаційного фільтра призводить до свавільного його тлумачення і, як наслідок, до відмови в доступі до правосуддя.

Правила і винятки

Малозначною (незначної складності) справа може бути згідно з положеннями закону або визнана такою судом (п.2 ч.6 ст19 Цивільного процесуального кодексу). Порядок визнання справи малозначною судом установлено в гл.10 розд.ІІІ «Позовне провадження» ЦПК.

Це питання, а також розгляд такої справи в порядку спрощеного позовного провадження суд першої інстанції вирішує в ухвалі про відкриття провадження за клопотанням позивача (ч.1 ст.276, ч.1 ст.277 ЦПК), ураховуючи думки сторін та інші обставини (ч.3 ст.274 ЦПК). Самостійно визнати справу малозначною суд першої інстанції вправі лише в тому випадку, якщо в кодексі передбачено, що вона підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження (ч.7 ст.277 ЦПК).

В апеляційному порядку справа переглядається в одному порядку, незалежно від того, чи була вона визнана малозначною. А далі, у разі оскарження, справа потрапляє до касаційної інстанції.

У висновку головного науково-експертного управління Верховної Ради на законопроект №6232 було зазначено, що він спрямований, зокрема, на обмеження кола справ, які можуть підлягати касації. І такі зміни «істотно звужують конституційні права на касаційне оскарження, що може призвести до суттєвого збільшення випадків оскарження рішень національних судів до Європейського суду з прав людини». Аналогічні зауваження висловило головне юридичне управління ВР (п.37 висновку).

Процедура перегляду рішень Касаційним цивільним судом установлена в гл.ІІ розд.V ЦПК. Зокрема, відповідно до ч.3 ст.389 ЦПК не підлягають касаційному оскарженню «судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб». Водночас застережені 4 винятки із цього правила.

Так, якщо справа є малозначною за законом або якщо касаційна інстанція, керуючись положеннями ч.6 ст.19 ЦПК, погоджується з правильністю віднесення справи судом першої інстанції до малознаної (пп.«г» п.2 ч.3 ст.389), то для її допуску до касаційного розгляду перевіряється наявність підстав, зазначених у пп.«а» — «в» п.2 ч.3 ст.389 ЦПК. Якщо ж справа не є малозначною за законом або касаційна інстанція прийшла до висновку, що суд першої інстанції відніс її до категорії малозначних помилково (пп.«г» п.2 ч.3 ст.389 ЦПК), то до касаційної скарги висуваються такі самі вимоги, як і до всіх інших.

Отже, ознайомившись із цими простими та зрозумілими нормами, будь-яка розумна та безстороння людина прийде до висновку, що законодавець, обмеживши певним чином доступ до касаційного оскарження, надав Верховному Суду право розширити його межі шляхом визнання помилковим рішення суду першої інстанції про малозначність справи.

Проте ВС удався до протилежного — звуження меж для оскарження шляхом самостійного визнання справ малозначними й масового повернення касаційних скарг із цих підстав.

Перебирання повноважень

За даними пошуку в ЄДРСР, станом на 9.08.2020 КЦС постановив 5411 таких ухвал. І навіть якщо серед знайдених є незначна кількість справ, які є малозначними за законом або правомірно визнані такими судом першої інстанції, можна оцінити масштаб обмеження доступу до касаційного оскарження.

Водночас із початком практики розширення підстав відмови в доступі до суду, у засобах масової інформації почали з’являтися численні статті, в яких судді КЦС обґрунтовували наявність у них права самостійно визнавати справи малозначними. Зокрема, голова КЦС Борис Гулько пояснив, що право визнавати справу малозначною обґрунтовується тим, що поняття малозначності, наведене в ч.6 ст.19 ЦПК, міститься в розділі «Загальні положення». Це, на думку суддів КЦС, дає підстави стверджувати, що законодавець мав на увазі певну властивість справи, яка відносить її до малозначної, незалежно від того, чи визнав її такою суд першої або апеляційної інстанції.

Дійсно, розміщення в «Загальних положеннях» кодексу норми, в якій дається визначення поняття «малозначність», свідчить про можливість її застосовування на різних етапах (стадіях) розгляду — як у першій, так і в касаційній інстанції. Проте кожна інстанція має чітко окреслені для неї повноваження, які визначаються кодексом у відповідних розділах.

Повноваженнями щодо визнання справи малозначною, яка не є такою за законом, наділена лише перша інстанція під час процедури, установленої в гл.10 розд.ІІІ, який регулює процедуру розгляду першою інстанцією. Ні в «Загальних положеннях», ні в гл.ІІ «Касаційне провадження» розд.V «Перегляд судових рішень» ЦПК не міститься жодної норми, яка б давала право касаційній інстанції самостійно визнавати таку справу малозначною.

Керуючись логікою КЦС і перефразовуючи запропоноване ним тлумачення кодексу, можна дійти висновку, що розміщення в розд. «Загальні положення» гл.5 «Докази і доказування» ЦПК дає підстави стверджувати, що касаційний суд нібито може давати оцінку доказам незалежно від того, чи давали їм таку оцінку суди першої та апеляційної інстанцій.

Непередбачувана практика

Більше того, КЦС також уважає, що, на відміну від судів першої інстанції, він звільнений від додержання процедури визнання справи малозначною, передбаченої в гл.10 розд.ІІІ (ч.1 ст.276, ч.1 ст.277, ч.3 ст.274 ЦПК), зокрема від необхідності врахувати думки сторін і принаймні повідомляти учасників справи про початок такої процедури.

Зазначена правова позиція КЦС була підтверджена під час вебінару «Касаційні фільтри у цивільних справах…», який був проведений у травні цього року суддею КЦС, секретарем Пленуму ВС Дмитром Луспеником. Одне з питань стосувалося того, яким чином можна передбачити, що касаційна інстанція вдасться до визнання справи малозначною, якщо остання не визнана такою ні судом першої інстанції, ні законом.

На це була отримана відповідь, що передбачуваність забезпечується практикою ВС, яка вже стала стабільною. Отже, КЦС фактично визнав порушення ним права доступу до касаційного оскарження стосовно громадян, які зверталися з касаційними скаргами до того моменту, як така практика ВС набула статусу стабільної.

Є й інші наслідки, до яких призвело вищезгадане тлумачення КЦС кодексу. Під час вебінару Д.Луспеник запевняв, що згідно з п.7 ч.1 «Перехідних положень» ЦПК, крім Великої палати, жоден суд чи суддя не можуть відійти від правових позицій Верховного Суду України. Те, наскільки це твердження відповідає дійсності, можна побачити на прикладі справи №487/6145/16-ц.

У ній районним і апеляційним судами Миколаївської області прийняті рішення всупереч постанові ВСУ від 26.09.2012 у справі №6-96цс12 та багаторічної усталеної судової практики. При цьому суди застосували до встановлених обставин місцевий акт, який суперечив законодавству. Більше того, на той час, коли ВС відмовляв у прийнятті касаційної скарги, місцевий влада вже сама (через 8 років) скасувала свій незаконний нормативний акт, причому як незаконний з часу прийняття.

За таких обставин ВС відмовив у прийнятті касаційної скарги та при цьому — ні слова про відхід від правової позиції ВСУ (пріоритет законодавства України над місцевим, ч.7 ст.10 ЦПК), відверте викривлення принципу верховенства права або інші допущені порушення, що зазначені в касаційній скарзі. Лише безпредметне посилання на ч.6 ст.19 ЦПК та відсутність підстав для оскарження.

Таким чином, право на відхід від правової позиції ВСУ, причому без будь-якого обґрунтування, крім ВП, отримали також окремі судді КЦС, а також апеляційного та місцевих судів Миколаївської області.

Під час вебінару секретар Пленуму ВС наголосив на неприпустимості такого явища, як «харківська, львівська, одеська законність» тощо. Проте зазначена справа свідчить, що саме до такої, у даному випадку — миколаївської «законності», і призводить запропонований КЦС варіант тлумачення процесуального закону.

Миколаївська «законність»

Ще одним прикладом миколаївської «законності» є справа №487/5705/16, у прийнятті скарги в якій відмовлено у зв’язку з малозначністю, що встановлена вперше самим КЦС. У цій справі суди (місцевий та апеляційний) задовольнили позов юридичної особи про витребування з чужого незаконного володіння рухомого майна (ст.388 Цивільного кодексу), яким відповідач — фізична особа відкрито володів протягом більше ніж 10 років.

При цьому суди спочатку звільнили позивача від обов’язку надання відповідей у формі заяви свідка (ч.2 ст.93 ЦПК) для підтвердження своїх пояснень про наявність у нього права власності. Потім відмовили відповідачеві у витребуванні документів обліку та призначенні експертизи для документального підтвердження права власності в позивача. І нарешті, унаслідок цих процесуальних дій прийшли до висновку, що відповідачем не спростовано права власності позивача на спірне майно.

Водночас суди, переклавши на відповідача обов’язок доказувати відсутність права власності в позивача, обґрунтували свій висновок положеннями постанови пленуму ВСС «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7.02.2014 №5, спотворивши зміст цих положень до протилежного.

Проте в п.23 постанови №5 сказано, що саме особа, яка звернулася з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, мусить довести своє право власності на нього. При цьому суди повинні мати на увазі, що лише факт перебування майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння. Суди ж, незважаючи на неодноразові й наполегливі клопотання відповідача, не перевірили навіть цього факту. Усе виглядає так, наче суди хизуються вседозволеністю, наслідком якої стало ухилення КЦС від обов’язку забезпечувати сталість та єдність судової практики.

Право без доказів

А ось ще один «позитивний» наслідок відмови в прийнятті скарг, визнаних КЦС малозначними.

Відповідно до ч.3 ст.411 ЦПК рішення підлягають скасуванню, якщо суд установив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Отже, касаційній суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення, повинен упевнитися, що встановлені обставини підтверджені доказами, а не припущеннями суддів. Тобто, не переоцінюючи доказів, упевнитися принаймні в їх наявності та допустимості.

Згідно з Бангалорськими принципами поведінки суддів (п.1.1) суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів. Відповідно до п.1.6 Бангалорських принципів суддя виявляє та підтримує високі стандарти поведінки суддів з метою зміцнення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності останніх. Такі високі стандарти вимагають дотримання мінімальних гарантій справедливого судового розгляду.

Наприклад, суддя повинен визнавати право кожної зі сторін на таке (п.46 коментаря до принципів): «мати гарантію, що на його/її права чи обов’язки вплине лише рішення, яке ґрунтується виключно на доказах, які відомі сторонам відкритого судового розгляду».

Однак у справі №487/5705/16 суди, наділивши позивача правом власності, узагалі не послалися на будь-які докази, якими це право підтверджується та не встановили, коли відбувся факт порушення відповідачем права власності позивача.

Таким чином, уведення КЦС нових стандартів тлумачення процесуального закону призвело до позбавлення сторін навіть мінімальних гарантій справедливого судового розгляду.

Обставини на розсуд КЦС

Наполегливість КЦС у намаганні довести своє право відмовлятись від розгляду касаційних скарг ставить під питання взагалі необхідність визнавати справу малозначною та легітимну мету, якою керується при цьому суд. Якщо справа не визнана малозначною судом першої інстанції та не є такою за законом, то при зверненні до касаційної інстанції заявник не доводить обставин, зазначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК, оскільки не може знати наперед, чи прийде суддям касаційної інстанції на думку визнавати саме цю справу малозначною.

При цьому касаційна скарга в будь-якій справі подається з додержанням вимог, передбачених у ст.392 ЦПК. Отже, якщо скарга оформлена не у відповідності з указаними вимогами, що суд має перевіряти в першу чергу, то необхідність визнавати справу малозначною відсутня. Скарга повертається як така, що не відповідає встановленим вимогам (ст.393 ЦПК). Якщо ж вимоги ст.392 ЦПК дотримано, то чи правомірним буде повернення такої скарги тільки через її малозначність?

Секретар Пленуму ВС під час вебінару запевнив, що позиція суду полягає в тому, аби жодне необґрунтоване чи незаконне рішення, незалежно від складності справи, не залишилося нескасованим. Тобто судді КЦС перевіряють відсутність підстав для скасування рішення, попри можливість визнання справи малозначною.

Якщо це дійсно так і таких підстав для скасування рішення немає, то саме про це, а не про малозначність слід зазначати в рішенні касаційної інстанції. Малозначність чи немалозначність справи в такому випадку значення не має. Тобто і в цьому разі відсутня необхідність оцінювати справу на предмет малозначності перед тим, як упевнитись у законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Якщо ж підстави для скасування є, то знову-таки, незалежно від того, чи є справа малозначною, у ній саме із цих підстав має бути скасоване рішення, а не відмовлено в розгляді за малозначністю.

Отже, єдиним практичним наслідком визнання справи малозначною залишається отримання КЦС не передбаченої законом додаткової формальної підстави для відмови в прийнятті касаційної скарги, без перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваних рішень.

Право на доступ до суду

Запропонований КЦС варіант тлумачення не дає відповіді й на питання, для якої інстанції певна справа є незначної складності. Чи означає відмова в прийнятті касаційної скарги, що складність справи є незначною саме для цієї інстанції? Чи остання вирішує й за суд першої інстанції, що справа була такою і для цього суду, а отже, той, розглянувши справу в загальному порядку, перевищив строки розгляду, передбачені для спрощеного порядку.

У листопаді 2019 року у Львівському національному університеті ім. І.Франка пройшов VIIІ міжнародний форум із практики Європейського суду з прав людини. Один з учасників заходу, суддя ЄСПЛ від Азербайджану Латіф Гусейнов, звернув увагу на еволюцію позиції цієї установи.

Якщо раніше Суд більше уваги приділяв відповідності національного законодавства практиці ЄСПЛ, то тепер усе більша увага звертається на процесуальні порушення, а також на те, чи змогли національні суди «принести» стандарти ЄСПЛ у свої країни. Так що ж «приніс» новостворений ВС у стандарти Євросуду в частині права на доступ до касаційного оскарження?

Очевидно, що головною й об’єктивною причиною, яка призвела до такого «тлумачення», є помилка законодавця у визначенні можливого співвідношення між кількістю касаційних скарг та чисельністю суддів ВС.

Проте ВС, отримавши величезний аванс довіри від влади, міг би вирішувати це питання в інший спосіб — для відповідних змін у законодавстві.