Узагальнення практики розгляду Вишгородським районним судом Київської області адміністративних справ (КАСУ) про відновлення прав, порушених в зв’язку з конфліктом на Донбасі 

На виконання листа заступника голови Київського апеляційного адміністративного суду № 01-08/6758/2017 від 11.10.2017 року, щодо проведення узагальнення практики розгляду місцевими загальними, як адміністративними судами Київського апеляційного адміністративного округу справ про відновлення прав, порушених в зв’язку з конфліктом на Донбасі, Вишгородським районним судом Київської області проведено узагальнення вказаної підкатегорії спорів.

Мета даного узагальнення полягає в аналізі, та подальшому узагальненні практики розгляду судом підкатегорії адміністративних справ, що стосувались захисту внутрішнього переміщення осіб і громадян, які проживають на територіях зони конфлікту; виявлення можливих проблемних питань, які виникали в суду під час ухвалення рішень в даній підкатегорії справ та за наявності скасованих рішень виявлення причин такого скасування судами апеляційної та касаційної інстанцій.

З аналізу показників надходження та розгляду справ (КАСУ) про відновлення прав, порушених в зв’язку з конфліктом на Донбасі встановлено незначне надходження позовних заяв такої підкатегорії справ (в період з 2014 року по дев’ять місяців 2017 року показник надходження склад лише 0,73%).

В більшості випадків відповідачами виступало Управління Пенсійного фонду України у Вишгородському районі Київської області (38%).

Після надходження позовної заяви суд, перевіряв відповідність поданої заяви вимогам ст.ст. 104- 109 КАС України, та при встановленні відповідності останніх вказаним нормам відкривав, у відповідність до ч. 2 ст. 107 КАС України, провадження у справі та призначав справу до розгляду, з роз’ясненням сторонам їхніх процесуальних прав.

Крім того, виявлено узагальненням й випадки відкриття скороченого провадження у справах у відповідність до ст. 183-2 КАС України (справи № 363/2307/16-а, №363/2308/16-а та  № 363/1989/16-а).

З резолютивних частин вказаних ухвал про відкриття провадження вбачається, що суд також роз’яснював сторонам вимоги ч. 2 ст. 71 КАС України, за якою в разі заперечення позову суб’єктом владних повноважень, обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Як зазначалось вище, в більшості випадків відповідачами у справах виступало Управління Пенсійного фонду України у Вишгородському районі Київської області. З аналізу показників результатів розгляду таких справ випливає, що суд задовольняв вимоги позивачів, визнавав протиправною бездіяльність щодо невиплат, скасовував рішення про призупинення (припинення) виплати пенсії за віком та зобов'язував поновити та виплатити пенсію за віком позивачам.

Вищевказані адміністративні  справи розглядались в порядку ст. 183-2 КАС України.

Так, у адміністративних справах № 363/2307/16-а, № 363/2308/16-а та № 363/1989/16-а, суд задовольняв позовні вимоги позивачів та визнавав протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України у Вишгородському районі Київської області щодо невиплат пенсії за період, визнавав протиправними та скасовував рішення про призупинення (припинення) виплат пенсій позивачам, які підлягали оформленню листом. Крім того, суд зобов’язував відповідача  поновити та виплатити пенсію позивачам.

При розгляді зазначених справ суд, в мотивувальних частинах постанов встановлював обставини вимушеного переміщення та зміни місця обліку осіб - позивачів з тимчасово непідконтрольної Українській владі території, у зв’язку зі здійсненням антитерористичної операції на Сході України, що підтверджувалось відповідними довідками про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Підставою для відмов Особам у відновленні й виплаті пенсій слугували доводи Управління Пенсійного фонду України у Вишгородському районні Київської області щодо недійсності довідки про взяття на облік внутрішнього переміщення особи, а саме факту відсутності на її зворотному боці відмітки територіального  підрозділу ДМС про реєстрацію місяця проживання за вимогами п. 7.1 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб».

В пункті  п. 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» Кабінет Міністрів України зобов'язано протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом (з 13.01.2016 року) привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, зокрема стосовно безстроковості дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб.

Однак, на час виникнення спірних правовідносин постанови КМУ, якими у своїй діяльності керувались органи УПСЗН та Пенсійного фонду України були не приведені у відповідність з вказаною нормою Закону, суперечили йому, обмежували і звужували загальновизнані та охоронювані Основним Законом (ст. ст. 3, 24, 25, 33, 64 Конституції України), та чинними Законами України права внутрішньо переміщених осіб, а тому застосуванню судом в вищевказаних справах не підлягали.

В зв’язку з чим суд, при розгляді справ зазначав, що Закон України « Про забезпечення прав і свобод внутрішнього переміщення осіб» в повній мірі не відповідав вимогам Конституції та Законам України з подальшим обмеженням прав громадян на отримання пенсій. 

При визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності суд керувався Конституцією України як актом прямої дії, разом з тим, враховував і правовий висновок ВСУ висловлений в постанові від 19.05.2015 року в справі № 21-168а15 у якому зазначено, що, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, при розгляді справ суд враховував постанову Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.1996 року за якою роз’яснено, що, виходячи із зазначеного у ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. При цьому судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного органу підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і Закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить закону, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції, суд при розгляді справ враховував й практику ЄСПЛ.

Так, аналізом вказаних постанов виявлено єдину практику суду, щодо врахування рішення  ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року. У цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшло висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (п. 51 цього рішення). У п. 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначалось, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою -  статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи викладене встановлено, що розглядаючи спори осіб до Управління Пенсійного фонду України у Вишгородському районі Київської області щодо невиплат пенсії за період, визнання протиправними та скасовування рішень про призупинення (припинення) виплат пенсій, суд використовував згадані правові підходи до вирішення спорів даної підкатегорії, з огляду на недопустимість дискримінації за будь-якими ознаками, керуючись при цьому верховенством права.

Проводячи узагальнення виявлено єдиний випадок зловживання особою правами, які розповсюджуються на осіб які перемішується з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населеного пункту, розташованого на лінії зіткнення, а саме посилання у справі № 363/3124/16-а на виїзд з Луганської області до 07.04.2014 року з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту.

Суд розглядаючи дану справу встановив факт такого зловживання, в зв’язку з чим відмовив у задоволені позову до начальника управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії  дійшовши висновку з підстав надання довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи лише громадянам, які перемістилися з неконтрольованої Україною території АТО на контрольовану територію АТО, або на територію України, яка під АТО взагалі не підпадала (крім Криму). Судом було встановлено й, що Особа 1 з 1998 року по дату ухвалення постанови була зареєстрована в  Луганській області, даний факт підтверджувався копією паспорта позивача. Так, починаючи з 2012 року позивач разом зі своєю дочкою Особою 2  проживав у Вишгородського району Київської області, що підтверджувалось актом депутата сільської ради Вишгородського району Київської області від 03.03.2016 року та відповіддю директора загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів від 24.05.2016 року, крім того не заперечувалось сторонами по справі. В травні 2016 року позивач для отримання довідки про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи звернувся до відповідача, однак в довідці від 19.05.2016 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи виданої Особі 1 зазначалось, що останній опікун, не є переміщеною особою, а в відомостях про малолітніх, неповнолітніх осіб, які прибули разом з внутрішньо переміщеною особою зазначались діти: Особа 2, 2004 року народження та Особа 3, 2009 року народження, з фактичним та зареєстрованим місцем проживання Вишгородський район Київської області.  Враховуючи вказані обставини, суд наголошував на факті ненадання позивачем належних доказів на обґрунтування позову у відповідність до ст. 11 КАС України, а посилання на підставу для задоволення позову на докази: індивідуальну програму реабілітації інваліда та довідку до акта огляду медико – соціально експертною комісією, які видані службами Луганської області не довели заявлених вимог.

Згідно ч. 1 ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції Закону N 328-V (328-16) від 03.11.2006 року, чинній на день виникнення у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги, у разі загибелі (смерті) військовослужбовця Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, який перебував на кадровій військовій службі або проходив військову службу за контрактом, під час виконання ним обов'язків військової служби сім'ї загиблого (померлого), а в разі її відсутності його батькам та    утриманцям виплачується одноразова грошова допомога в розмірі десятирічного грошового забезпечення загиблого (померлого) за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

На виконання вказаної вимоги Закону, встановлено випадок звернення заступника Дарницького прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах Особи 1, Особи 2, Особи 3 та Особи 4 до Військової частини  про зобов’язання вчинити дії, а саме: нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу, пов’язану зі смертю військовослужбовця (справа № 363/3899/14-а).

Розглядаючи даний позов суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивачів та зобов’язав Військову частину нарахувати та виплатити сину загиблого військовослужбовця неповнолітньому Особі 3 (законним представником якого є Особа 1), сину загиблого військовослужбовця неповнолітньому Особі 2 (законний представник якого є Особа 1) та батьку загиблого військовослужбовця Особі 4 рівними частками одноразову грошову допомогу, пов’язану зі смертю військовослужбовця на загальну суму 609   000,00 грн.

При розгляді вказаної адміністративної справи суд керувався наступними вимогами Закону: ст. ст. 17, 46 Конституції України, ст. ст.2,6,9-11,71,86,159-163 КАС України, ст. ст.1,3,16 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII та Постановою Кабінету Міністрів України №499 від 25.05.2008р. «Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб».

У заяві № 363/4110/15-а встановлено випадок звернення Особи до суду з заявою про заміну сторони в адміністративній справі до Управління Пенсійного фонду України в м. Ясинувата Донецької області, про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов’язання вчинити певні дії по перерахунку пенсії державного службовця.

Суд при розгляді даної заяви встановив факт передчасності заявлених вимог. Так, заявник посилаючись на те, що  постановою  Ясинуватського міськрайонного  суду від 02.06.2014 року  її позов до управління  Пенсійного Фонду України  в м. Ясинувата та Ясинуватському районі Донецької області  про визнання  дій протиправними, скасування  рішення, та зобов’язання вчинити певні дії по перерахунку пенсії державного службовця було задоволено,  зобов’язано Управління Пенсійного фонду  в м. Ясинувата та ясинуватському районі Донецької області  здійснити їй перерахунок та виплату пенсії як державному службовцю з 01.04.2014 року в розмірі 90%, з урахуванням індексації  заробітної плати, матеріальної допомоги  на оздоровлення, вирішення соціально-побутових питань. Однак, у зв’язку з проведенням на території Донецької області  активних бойових дій, вона вимушена  була переїхати до Вишгородського району  для проживання. З серпня 2014 року вона перебувала на обліку в Управлінні Пенсійного Фонду України в Вишгородському районі Київської області та отримувала пенсію. Заявник звернулася до управління Пенсійного фонду у Вишгородському районі  про перерахунок її пенсії відповідно до постанови Ясинуватського міськрайонного  суду від 02.06.2014 року, однак отримала відмову у зв’язку з тим, що обов’язок щодо перерахунку пенсії покладався на управління Пенсійного фонду в м. Ясинувата  та Ясинуватському районі в Донецькій області.  Постановою відділу ДВС  Ясинуватського МРУЮ від 08.06.2015 року  заявниці було повернуто виконавчий лист  про здійснення перерахунку пенсії, оскільки  остання на обліку  в управлінні Пенсійного Фонду  в м. Ясинувата  та Ясинуватському районі в Донецькій області не перебувала. В зв’язку з чим, та посиланням на вимоги ст. 264  КАС України звернулась до Вишгородського районного суду Київської області з вказаною заявою. На думку суду перебування на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Вишгородському районі не є підставою для заміни сторони виконавчого провадження. Суд вважав, що заявлені вимоги про зміну сторони виконавчого провадження були передчасними, з підстав  відсутності виконавчого провадження, оскільки після закінчення розгляду справи чинним законодавством передбачено заміну сторони правонаступником у виконавчому провадженні, а не у справі, розгляд якої закінчився. Крім того, судом в ухвалі зазначалось, що на момент звернення до суду із заявою про заміну сторони  - виконавче провадження не було відкрито, тому ст. 264 КАС України не могла бути застосована до спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пункт 7 ч. 4 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачає, що до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі об’єктів, що споруджуються замість тих, що пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру.

З врахуванням вказаних вимог Закону, під час проведення узагальнення встановлено й випадок звернення юридичною особою до суду  в порядку адміністративного судочинства щодо визнання протиправними дій Вишгородської міської ради про відмову в незалученні до пайової участі ТОВ «ФАКТОРІЯ –АГРО» у зв’язку з будівництвом об’єктів, що споруджувались замість тих, що були пошкоджені або зруйновані внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру,  в даному випадку в результаті зруйнування виробничих, складських та допоміжних приміщень, систем газифікації та енергозабезпечення комплексу з причин проведення бойових дій на території м. Донецьк (справа № 363/4272/16-а).

Розглядаючи даний спір суд дійшов висновку про те, що позов підлягає задоволенню, а порушене право позивача – захисту з боку держави, з урахуванням вимог ст. 71 КАС України.

У справі № 363/2332/17 суд, приймаючи рішення про часткове задоволення позову мотивував власну позицію тим, що відповідач, припинивши виплату щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам, діяв неправомірно. Так, позивач звернувся до суду з позовом до Управління соціального захисту населення Вишгородської районної державної адміністрації Київської області про визнання дій відповідача відносно стягнення щомісячної адресної грошової допомоги внутрішньо переміщеним особам на проживання та відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги в розмірі 27 774,70 грн. незаконними, зобов'язання відповідача відносити нарахування щомісячної адресної грошової допомоги внутрішньо переміщеним особам на проживання та відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги з квітня 2017 року на користь позивача, з зобов'язанням відповідача продовжити виплату щомісячної адресної грошової допомоги внутрішньої переміщеним особам на проживання та відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги на користь позивача та її неповнолітнього сина. Суд, аналізуючи норми Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг не вбачав такої підстави для припинення виплата грошової допомоги внутрішньо переміщеним особам як заміна паспорту у зв'язку з його втратою. Разом з тим, щодо позовних вимог про зобов’язання відповідача відносити нарахування щомісячної адресної грошової допомоги внутрішньо переміщеним особам на проживання та відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги з квітня 2017 року на користь позивача, а також зобов’язати відповідача продовжити виплату щомісячної адресної грошової допомоги внутрішньої переміщеним особам на проживання та відшкодування витрат на житлово-комунальні послуги на користь позивача та її неповнолітнього сина, не знайшло свого підтвердження, оскільки відповідно до рішення про призначення допомоги переміщеним особам на проживання від 26.06.2017 року позивачу призначено відповідно до Закону допомога переміщеним особам на проживання з 30.05.2017 року по 29.11.2017 року в розмірі 1 326,00 грн.

Відповідно до статті 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Так, узагальнюючи підкатегорію справ про відновлення прав, порушених в зв’язку з конфліктом на Донбасі в порядку адміністративного судочинства, виявлено єдиний випадок оскарження постанови у справі № 363/2332/17 до суду апеляційної інстанції, де колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про наявність часткового задоволення вказаного адміністративного позову.

 Провівши дане узагальнення можна дійти висновку, що суд розглядаючи справи про відновлення прав, порушених в зв’язку з конфліктом на Донбасі використовував наведені в узагальненні правові підходи до вирішення спорів даної підкатегорії, з огляду на недопустимість дискримінації за будь-якими ознаками, керуючись при цьому верховенством права.

Бездіяльність відповідачів щодо незастосування вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та нездійснення останніми дій щодо виплат пенсій, суд визнавав протиправною, а ігнорування прав громадян на щомісячне отримання пенсії - неправомірним, як і сам факт призупинення таких виплат, оскільки Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішнього переміщення осіб» є спеціальним та взагалі не передбачав можливість призупинення виплат пенсії, які призначались та виплачувались позивачам в установленому Законом порядку.

Проблемних питань під час ухвалення рішень в узагальнюючій підкатегорії справ у суду не виникало.

 Джерело

За повідомленням прес-служби суду