Видання: Інформаційного агентства ВолиньPost
Дата публікації:16.12.2019

Автор: Іванна РУДИШИН

Попри високу і публічну посаду, навіть Google знає про голову Луцького міськрайонного суду Анатолія Пахолюка не надто багато. Син мами-судді, небідний, крамольними справами репутацію не підмочив… Приблизно такий образ Анатолія Пахолюка створює результат запиту у пошуковій системі. Негусто, але і непогано з огляду на можливі репутаційні «плями» у людини з професією судді.

Можливість поспілкуватися з Анатолієм Пахолюком у Інформаційного агентства ВолиньPost виникла, можна сказати, випадково. На прохання надати фото для підбірки про студентські роки відомих на Волині людей, очільник найбільшого місцевого суду Волині миттєво відповів на повідомлення на особисту сторінку у Facebook: «Я у відрядженні. Всі студентські фото – у батьків. Тому цього разу – без мене». А вже за декілька днів сам написав: «Готовий поспілкуватися у будь-який час, приходьте». Ми – за. Тим паче, 15 грудня – День працівників суду.

Анатолій Пахолюк працює у судовій системі 17 років – із 2002-го. Називаючи себе ще молодим суддею, він переконує, що бюрократична система його не «з’їла» і навіть не «понадкушувала». Зараз, каже, відчуває, він – на своєму місці, але так було не завжди.

На годиннику – майже 9 ранку.

З Анатолієм Пахолюком зустрічаємося біля старого корпусу Луцького міськрайонного суду на вулиці Лесі Українки. Його нинішній кабінет – у сучасному і лише 2 роки тому відкритому Будинку правосуддя, що на Конякіна. Але вранці дорогою на роботу очільник міськрайонного частенько заїжджає у старий корпус суду для вирішення господарських і організаційних питань. Цього разу – щоб проінспектувати ремонтні роботи, які тривають у коридорі.

 «17 років тому я прийшов сюди працювати секретарем суду. Кабінет був там, де тепер конвойна. Спочатку якось аж лячно було. В мене аж коліна трусилися, як я побачив, які тут всі серйозні, в чорних мантіях», – пригадує Анатолій Пахолюк, поки заходимо в приміщення.

«Кажете, мантії спочатку боялися? Але ж, мабуть, вона не була два Вас чимось новим. Таки мама – суддя», – запитую. «Мама вдома в мантії не ходила», – посміхнувшись, відповідає Анатолій Пахолюк.

У старому корпусі Луцького міськрайонного суду досі працюють 10 із 22 суддів. Аби ніхто не ображався, що хтось переїжджає, а хтось лишається, усе, запевняють, ділили по-чесному, тягнули жереб.

«Як справи хлопці? Все за планом?» – звертається голова суду до чоловіків, які «обшивають» старі стіни коридору суду «вагонкою». «Так трохи краще, правда?» – то вже питання до мене.

Проблема цього приміщення, окрім того, що вже далеко не нове, каже Анатолій Пахолюк, - близькість до дороги, якою рухається чимало транспорту, тож його трохи «трусить» від безперервного руху. І наголошує, що ремонтують і оновлюють, насамперед, не кабінети суддів, а приміщення, в яких доводиться перебувати відвідувачам: «Тепер хоч коридор буде гарний. Нещодавно ми оновили тут і кімнату для громадян, яка одразу при вході. Я щиро переймаюся проблемами цього приміщення. Тут і я починав свій шлях і майже увесь його тут і відпрацював».

Перемовившись ще декількома словами з працівниками суду, Анатолій Пахолюк сідає у свою BMW. Каже, то – його улюблена марка автомобіля, найнадійніша. У дружини – електромобіль Nissan Leaf.

 

Дорогою на Конякіна Анатолій Пахолюк розповідає, як після посади секретаря суду він став помічником судді у Луцькому міськрайонному, а згодом помічником заступника голови судової палати Апеляційного суду Волині. На посаду судді Луцького міськрайонного суду його призначили у травні 2010-го, а через вісім років – у листопаді 2018-го – колеги обрали його своїм керівником.

«Відколи став головою суду, ніколи не вимикаю телефон. Це вже на підсвідомому рівні – бути завжди на зв’язку. У вихідні у нас – чергування, колеги можуть зателефонувати щодо термінових справ. Єдине, коли їду далеко у відпустку, то заздалегідь кажу, що буду далеко і немає сенсу телефонувати», – каже суддя після чергового телефонного дзвінка і короткого «Я за кермом, передзвоню».На годиннику – 09:15. На парковці суду на Конякіна вже майже все зайнято.

На питання, чи має своє зарезервоване місце для автівки, Анатолій Пахолюк відповідає коротким «ні». А вже за мить додає: «Мені колись, до речі, розпорядники натякали, що можуть поставити для мене «фішки». Я сказав, що не варто. Як на мене, то це – якісь пережитки радянщини. Ставлю машину там, де є місце».

«Тут будуть суди-близнюки»

Перед тим, як зайти у приміщення Будинку правосуддя, Анатолій Пахолюк показує обгороджену поруч ділянку. Розповідає, що тут у перспективі має бути друга черга будівництва.

 

 «Тут буде друга наша будівля. І з першою вони мають з’єднуватися переходом, як вежі-близнюки», - каже суддя, придивляючись, чи рівно й надійно напередодні облаштували паркан навколо ділянки.

 Перед входом звертає увагу на дві пожовклі туї: «Чого засохли – незрозуміло. І поливали ж їх… Шкода».

 На третій поверх до робочого кабінету Анатолія Михайловича підіймаємося пішки. Каже, ніколи не їздить ліфтом, хоч і зал засідань – на першому. І інколи треба підійматися і спускатися декілька десятків разів в день.

«Це для мене зарядка така, але як хочете, то зроблю виняток сьогодні і будемо їздити. От, гляньте, у нас люди на роботу почали на самокатах їздити. У вас їздять? А у нас вже», – цілком серйозно коментує Пахолюк, коли кидаю погляд на самокат, який хтось «припаркував» під сходами.

«Добрий ранок! У нас сьогодні – гості», - каже суддя до двох своїх помічників Ірини та Олександра. Ірина – помічник судді, а Олександр «закріплений» за ним, поки у міськрайонному не буде нового служителя Феміди.

Ранок – із кави і «Bon Jovi»

Робочий кабінет Анатолія Пахолюка – доволі просторий. Усе тут – у коричневих тонах: від стелі й ролет на вікнах до усіх меблів. На столі – комп’ютер, стоси паперів й ікони. На полицях – книги, статуетки і фото.

 

«Більшість із того, що тут зараз є, залишилося з часів попереднього голови (Михайла Квятковського, – ред.). Моє – це книжки, ікона, подяки, годинник і горщики з квітами», – Анатолій Пахолюк тут пригадує, що мав обрати нові горщики для декількох рослин, утім – поки не встиг.

 

 На стінах – карта України з бурштиновою оздобою, доволі строгий, але масивний годинник і великий дитячий малюнок у рамці.

 

 

 «Це – моя улюблена картина. До нас в гості приходили діти з інклюзивного класу, це вони подарували. Коли в мене поганий настрій, я згадую цих дітей. Вони дуже щирі», – каже суддя.

 Із кабінету – ще одні двері. За ними, як називає сам голова, – «святая святих», так званий задній кабінет. У цьому приміщенні – шафа для мантії, стіл із м’яким «куточком», холодильник, кавоварка. Тут Анатолій Пахолюк інколи обідає. Але, зізнається, не завжди встигає: бувають дні, коли у розкладі – до 30 судових засідань, окрім цього – вирішення організаційних витань, підписування безлічі документів.

 «Інколи беру щось з собою. Часом прошу когось з працівників, щоб, йдучи з обіду, купили мені якогось хот-дога чи ще щось. Поруч з судом, до речі, і немає де поїсти», – ділиться суддя, поки показує «святую святих».

Кожен робочий день у кабінеті голова міськрайонного суду розпочинає із кави, а ще – вмикає музику. Без неї, запевняє, робота не йде.

«Не можу працювати без музики. Інколи, коли друкую якесь рішення, вмикаю Енігму (Enigma – відомий німецький музичний проект – ред. ). А коли просто працюю у звичному режимі, то слухаю радіо. Музика тримає мене і тонусі», – суддя зізнається, що вдома теж постійно увімкнена музика. «Облаштував в будинку міні-кінотеатр. Колонки по всій хаті. Дружині, правда, трохи не подобається, що в залі будуть дроти на колонки. Але я її таки переконав», – розповідає, поки з поспіхом п’ємо каву.

Поспіхом, бо до першого судового засідання, яких цього дня у Пахолюка – 11, не так вже й довго. А справ – гора. Майже у прямому сенсі. На столі – величезні стоси паперів для підпису і перевірки.

«Що тут в нас? Розлучення, знову розлучення, кримінал, борги… Ну так, сьогодні, можна сказати, лайт-версія мого робочого дня, – коментує суддя роздруківку з розкладом своїх засідань на день. – Я, як голова суду, звільнений від розгляду того, що ми називаємо «каеси» – подання про арешти, взяття під варту, обшуки і так далі».

 

 «Ви розпитуйте, а я буду підписувати. На щастя, можу робити декілька речей одночасно», – каже голова очільник суду.

Папок «До підпису» – до кольОру, до виборУ: синя, червона, помаранчева. А крім них – справи. «Це перший етап, – пояснює Анатолій Пахолюк. – Я їх приймаю по реєстру, дивлюся, чи сплачений судовий збір, чи підписана позовна заяву, чи підсудна нам справа, чи є додатки. Зараз от прийшла справа без додатків. Будемо казати позивачу, щоб усунув недоліки».

 

Із колонок, хоч і не голосно, лунає пісня відомого американського рок-гурту Bon Jovi «It's my life».

«От послухав – і енергія до роботи з’явилася», – Анатолій Пахолюк пропонує наступні декілька хвилин до початку першого його засідання використати для нашого знайомства з Будинком правосуддя.

«Це адміністративний відділ. Тут – голова суду, судді, зали. Тут – за принципом «open office» у нас розташовані основні відділи.
Добрий день, дівчата! Як справи, не мерзнете? Ніби ж тепло, правда?» – вже за мить звертається голова до працівниць суду. А після показує нам і зали судових засідань (їх у Будинку правосуддя – 10), і службові кабінети суддів. Прикро, запевняє, що у старому корпусі залів для засідань – лише 2 на 10 суддів, тож вони змушені слухати справи у своїх кабінетах.

 

«Чого у вас тут холодно? У всіх тепло, а у вас холодно! Батарея на одиничці? На четвірку накрутіть», – звертається Пахолюк до працівниць у одному з приміщень.

Наступні екскурсійні локації – конференц-зал, кімната для відеоконференцій, дитяча кімната. Запитую, чи часто тут бувають діти.

 

 

 

«Бувають. Якось у мене була справа. Адвокат прийшла з грудною дитиною. Залишила її тут із чоловіком. А потім я двічі оголошував перерву, щоб вона могла сходити погодувати малюка», - відповідає Анатолій Михайлович.

Перша мантія – списана, а суддівський значок «беушний»

Повертаємося до кабінету. За лічені хвилини – перша у списку цього дня справа, розлучення.

Подружжя, каже дорогою між поверхами Анатолій Пахолюк, нині й справді масово розлучаються. Шкода, додає, особливо – коли молода сім’я, мала дитина: «Максимально намагаюся тягнути такі справи, щоб люди таки передумали. Бо часом буває і таке, що дружина подає на розлучення, щоб чоловіка настрахати, щоб, як то кажуть, не розслаблявся. Приходить в суд чоловік тоді і каже: люблю дружину, не хочу розлучатися, дайте термін на примирення».

 

У кабінеті Анатолій Пахолюк одягає мантію і значок.

«Ну як я вам, змінився? Став ще серйознішим, правда», - посміхається Анатолій Пахолюк.

 

 

 

Мантії, розповідає, кожен суддя пере і прасує вдома.

«Коли я прийшов суддею, значка мені видали беушного, бо нового не було. Я так з ним і ходжу. Мантії не було одразу для мене теж. Справа в тому, що їх шиють за замірами індивідуально. Заміряли, я чекав-чекав, але то пів року минуло, поки дочекався. Думаю, що ж робити? Взяв списану мантію, заніс в хімчистку. Так і ходив. Зараз, звісно, це вже інша мантія».

«Не поможуть і чари, як хто кому не до пари»

«Добрий день! Прошу сідати. Судове засідання оголошується відкритим», – вже зовсім іншим, офіційним тоном оголошує суддя.

 

 

А далі слухає позиції сторін. Дружина – позивач, категорично хоче розлучитися. Чоловік – проти, каже – любить і її, і спільну дитину. Жінка такою позицією вражена, каже – перед засіданням чоловік переконував, що теж буде наполягати на розлученні.

«Чоловік каже, що любить Вас», – звертається суддя до позивачки.

«То нехай собі любить», – коротко звучить у відповідь. Зрештою, суддя дає подружжю термін на примирення, 2 місяці.

Вже після оголошення рішення звертається до чоловіка: «Якщо Ви хочете зберегти сім’ю, то маєте за цей час зробити все, щоб дружина передумала. Якщо до того часу у вас не вийде, то, як кажуть, «не поможуть і чари, як хто кому не до пари».

Під час засідання зауважуємо, що для прийняття рішення суддя пішов не до нарадчої кімнати.

«Нарадча поки не обладнана системою зі штрих-кодами для рішень. Мені зручніше поки зробити це все у кабінеті, там одразу все роздруковую», - пояснює на наше запитання.

Між засіданнями – буквально хвилина, її суддя використовує для вирішення робочих питань телефоном.

Розгляд наступної справи перенесли. Прийшла лише одна сторона.

Далі – знову на третій поверх, у кабінет.

«Вчора був у спортзалі. Так ноги боліли, капець, але вже відійшов. В мене, правда, виходить піти у спортзал тільки двічі на тиждень, частіше ніяк. Але намагаюся не дати собі засохнути. Можу тільки ввечері займатися. Я сова, працюю допізна. Намагався вранці, але моєму організму це не підходить», – розповідає суддя дорогою між поверхами.

До наступної справи – пів години. Із колонок ненав’язливо звучить ONUKA (український електронний музичний гурт – ред.).

У кабінеті суддя знову «розгрібає» стоси паперів. Вже нових, нещодавно принесених помічником.

«Робота мені подобається. Але навантаження… У мене 100% навантаження. Я можу, звісно, собі зменшити, але поки роботи у нас надміру, не вважаю, що маю на це моральне право. Поки вдається тримати темп, то так і буде. А там, сподіваємося, з’являться нові колеги, які допоможуть трохи розвантажити тих, хто є. Якось отак і працюємо. Турбо-режим, як сьогодні модно казати», – Анатолій Пахолюк також зауважує, що Луцький міськрайонний суд розглядає 40% від усіх справ в області, а при наявній кількості суддів – це і справді нелегко.

Четверо суддів Луцького міськрайонного нині через закінчення п’ятирічних повноважень не можуть здійснювати судочинство. Простими словами, на роботу ходять, а справи не розглядають.

«У мене теж був такий період. І, уявіть, він тривав аж 2 роки і 8 місяців. То відверто був складний період. Хоча я тоді ще став суддею-спікером, і згідно з цією посадою у мене були окремі обов’язки. Інші ж судді у цей період роблять узагальнення, довідки, беруть участь в заходах», - пояснює Пахолюк. І додає: «В мене є товариш хірург. Він мене тоді питав, як я. Я йому кажу: от уяви, що ти ходиш в лікарню, але не робиш операцій. Йому було складно це уявити. І нам, суддям, важко бути у цьому режимі очікування».

«Впізнаєте мене? Це я молодим працівником прийшов в апеляційний суд. Мені тут 25, це 13 років тому», – Анатолій Пахолюк раптом бере із полиці книгу «Історія становлення судової влади Волині» й, перегортаючи сторінки, пригадує, як усе було колись.

 

«Влад працює в нас, Наташа працює в Шацьку, Славік працює в нас, це – працівники канцелярії, Олеся – в Камені, Іра – в Маневичах, Віка – в Ківерцях, Інна Борисівна – в нас. Таня вже з судової системи пішла», – коментує все ту ж загальну світлину.

 

«Ого, а тут когось вирізали, – дивується суддя відсутністю частини сторінки із загальним фото. – Нічого собі. Це не мій примірник, то десь дівчата мені принесли. Мабуть, треба було фото кудись».

«От мій примірник. Яка сторінка? 58? Зараз гляну, кого вирізали. Остапука. Він зараз суддя Верховного Суду (волинянин Віктор Остапук – ред.)» – каже суддя й продовжуєшукати на полицях іншу знакову для нього книгу. Зрештою, знаходить: «Її подарував мені мій вчитель. Це був 2009 рік. Він захворів і дуже швидко помер. Десь через два тижні після того, як подарував мені цю книжку».

«Я ж не робот у мантії, я – людина»

На цих дещо сумних, але важливих для Анатолія Михайловича спогадах запитуємо, чи буває емоційно важко приймати рішення і чи виникало часом відчуття жалю до обвинувачуваних.

«Всередині ти можеш проявляти емоції. Але при вирішенні справи треба їх максимально відкидати і у жодному випадку не показувати жодній зі сторін, – переконує суддя. – Бувають справи, коли одна сторона не має коштів і не знає, для прикладу, що можна залучити адвоката безкоштовно. Інша сторона користується цим. Я тоді кажу людям про таку можливість. Але це не означає, що я стаю на чийсь бік. Це прямий обов’язок суду – сприяти у реалізації прав.

Я ж не робот у мантії. Я людина. Тому для справедливості пояснюю. Кажу, що існує безоплатна правова допомога. Але людина має звернутися за нею сама, а не суд. Це так передбачено законом».

Непростий процес, додає Анатолій Пахолюк, – нарадча кімната. «Хтось думає: пішов там у вікно подивився, чаю попив і прийшов. Але то не так: інколи реально важко приймати рішення. І до останнього вагаєшся. Але то наша робота», – резюмує у цьому питанні суддя.

 

«Зі мною ніколи не намагалися «парєшать»

Вже давно, зауважує служитель Феміди, в українських судах – автоматизована система розподілу справ. Це, переконує очільник Луцького міськрайонного суду, добряче спростило його роботу як голови. Адже раніше ділити справи між суддями було в обов’язках їхнього керівника.

«Тепер, якщо хтось натиснув не ту кнопку, це одразу відображається на центральних серверах Державної судової адміністрації. Вже все синхронізоване із її серверами. Перевірити щось – простіше простого. Персональну відповідальність несе керівник апарату і голова суду як керівник установи. Для чого керівнику апарату, яка за це відповідальна, клацати на якісь кнопки, якщо вона реально може понести кримінальну відповідальність? Тепер все набагато простіше. Велика перевага – немає суб’єктивного фактору», – розповідає Анатолій Пахолюк й одразу відповідає на наше наступне запитання про те, чи намагалися із ним колись домовитися про рішення у якісь справі, так би мовити «парєшать».

«Зі мною – ніколи. Ті судді, які залишилися, справді хочуть нормально працювати. Але є інше питання: вже 10 років ми перебуваємо в стані перманентної судової реформи. І ти постійно в стадії очікування. Так не має бути. Ми зараз самі зрозуміли, що треба бути відкритішими. І з учасниками процесу, і з журналістами. Щоб люди розуміли, що таке суд, щоб не боялися, як я колись. Люди мають розуміти, що це теж свого роду сервісна установа і тут надають послуги», - Анатолій Пахолюк додає, що вважає себе оптимістом й матеріальне для нього – не головне в житті.

Тож запитуємо й про зарплату.

«За зарплату судді не пошикуєш, але пристойно»

За словами голови суду, із усіма надбавка в місяць він отримує до 30 тисяч гривень зарплати. «Раніше отримував 15-16 тисяч. За таку зарплату можна працювати. Не шикувати, але це пристойна зарплата. В нас є оклад, надбавка за вислугу років, за доступ до держтаємниці, за адміністративну посаду і якщо ти маєш вчений ступінь. Премій чи чогось іншого в нас немає», – пояснює і за мить додає: «Головне – щоб сім’я була жива, здорова. Бо скільки б ти мільйонів не мав, щастя тобі це не принесе».

 «Найцінніше для мене сьогодні – моя сім’я, дружина і дві мої доньки. Вони найкраще можуть відволікти мене від роботи. Я намагаюся залишати роботу на роботі, але виходить не завжди.

Колись казав мені мій шеф: «Толік, ти не приймай поспішно рішення. З тією справою треба переспати». Хоча б ніч, щоб думки склалися. Колись, до речі, мені моя мама теж так казала. Коли ти не можеш справу вирішити, вона за тобою ходить. Я ще суддею не був і не розумів. Але так і є: щоб ти не робив – їв, наприклад, чи дивився фільм – тільки про те і думаєш. І тільки тоді, коли знайдеш рішення, та думка тебе відпускає», – переконує суддя й показує на телефоні фото своєї малечі.

На годиннику – 12:29. Й суддя збирається іти на наступне засідання, та помічниця зауважує, що сторони поки не прийшли.

«Чекаємо 10 хвилин. Як не буде, поїдемо в архів. Він на Шевченка, у нашому третньому корпусі. Зараз ми серйозно взялися за впорядкування архіву. Ви будете в шоці від кількості справ і паперу», – каже суддя.

Так і сталося. Ще якихось 10 хвилин – і ми вже в архіві, між незліченної кількості папок із назвами і датами.

«Привів вам журналістів, щоб побачили, що тут коїться», – звертається Анатолій Пахолюк до дівчат, яких ледь видно за величезною кількістю стелажів та мішків із папером.

 

 

«Тут документи – з 1954 року. Зараз відбувається нищення архіву. Деякі справи підлягають нищенню. Залишаються тільки основні документи – рішення. Але є різні терміни зберігання справи. І деякі з них ми повинні зберігати дуже довго. Учасник справи може прийти через 10 років і ми зобов’язані підняти це з архіву і надати людині документи», – пояснює процес Анатолій Пахолюк.

Кожен із працівників архіву у процесі нищення бере у руки справу, відокремлює й лишає кінцеві рішення. Решту паперів подрібнюють і – у мішки. Їх – на макулатуру. Таких мішків – приблизно 60 в місяць.

«Щоб дослужився до червоної мантії»

Після вирішення ще декількох організаційних питань Анатолій Пахолюк рушає далі. Каже, знову потрібно заїхати у старий корпус на Лесі Українки. Тут справляється доволі оперативно, швидше, ніж планував.

Тож пропонує випити вуличної кави з «кав’ярні на колесах», що біля приміщення суду. «Люблю на вулиці кави випити і пройтися, як маю час», – зізнається. Коли бариста пропонує цукерку, відмовляється. І вже нам коментує: «Солодке чомусь їм тільки на роботі. Мозок працює і потребує глюкози».

 

У розкладі Анатолія Пахолюка у цей день – ще 8 судових засідань. Та до суду ми з ним вже не повертаємося.

У ході розмови керівник Луцького міськрайонного суду зізнався, що серед суддів існує «фірмове» побажання – «Щоб дослужився до червоної мантії»! Того йому і бажаємо, дякуємо за спілкування й рушаємо далі кожен виконувати свою роботу.

Текст – Іванни РУДИШИН
Фото – Ігоря ДИНІ