Тож Тиждень поспілкувався з представником Вищої ради правосуддя Ігорем Фоміним про суддів Майдану, звільнення судді Лариси Цокол та кількість скарг, які доводиться розглядати ВРП упродовж року.

Якщо можна говорити про цифри, наскільки Вища рада правосуддя сьогодні навантажена скаргами? 

— Навантаження велике. Але я хочу, щоб ви розуміли: розгляд дисциплінарних скарг не є ключовим питанням, яким ми займаємося. Важливішою є судова реформа, зокрема призначення суддів, довіра й недовіра до системи загалом. Якщо повернутися до вашого запитання, то навантаження таке: у 2018-му до ВРП надійшло 20 546 скарг, а за дев’ять місяців цього року — 7469. Для розуміння: до ВРП обрано 15 членів. В Україні призначено 6749 суддів, із них повноваження має лише 4512. От тепер і візьміть для розрахунку близько 900 тис. тільки зареєстрованих кримінальних проваджень, 70 тис. кримінальних справ за рік на 4512 суддів у всіх юрисдикціях. Маю на увазі, що ми не беремо до уваги цивільні, адміністративні, господарські, авторські тощо.   

Чому такий некомплект суддів?

— Спочатку нам потрібно визначитися із завантаженістю судів. Скільки часу на справу має витрачати один суддя? Ми хочемо, щоб він клепав по 100 справ на день? Чи, може, розглядав одну за тиждень? Лише тоді ми зможемо приблизно визначитися, скільки нам треба професійних суддів. Кажуть, що потрібно ще близько 2 тис. Із якого розрахунку, не знаю. До окупації Криму й початку війни на Донбасі в нас було 10 тис. суддів. Сьогодні не працює й 5 тис. Фактично немає спеціалізованих слідчих суддів. Усі займаються всім. Виходячи з цифр, — а реєструється майже мільйон проваджень, — треба терміново змінити кримінальний процес. Повернути дослідчу перевірку. Тобто детектив повинен спочатку дивитися, чи є взагалі подія злочину. Потім прокурор має ухвалити рішення про порушення кримінального провадження чи відмову. Мене дивує, що за такого навантаження в нас ще хочуть удвічі зменшити кількість прокурорів. Але ж саме вони визначають, чи достатньо доказів, дивляться, чи є склад злочину. Прокурор є захисником народу України та обвинувачем у кримінальному провадженні. У нас що, наступного року 500 тис. кримінальних справ з 1 млн стане? 

Добре. Тоді що робити за таких умов?

— Для початку потрібен аналіз наявних норм кримінального процесу. Їх удосконалення. Не біг поспіхом невідомо куди, а детальна, обґрунтована аналізом недоліків, обговорена юридичною спільнотою праця. Не тільки в мене є багато пропозицій, впевнений, що у моїх колег юристів також.

Правки Лозового треба скасовувати?

— Безумовно. Я публічно виступав проти цих правок. Вони не відповідають вимогам кримінального процесу. Збір доказів — це обов’язок обвинувачення і захисту. А суддя має бути лише терезами. Пам’ятаєте, є така статуя Феміди? Дівчина із зав’язаними очима з мечем і терезами? Так от, якщо вона збирає докази, то не може їх оцінювати. Вона вже не суд, а обвинувачення чи захист. Тому я радий, що ті правки скасували. Це поновлює змагальність судового процесу.

Як ви ставитеся до нової судової реформи? Точніше, до законопроекту № 1008, який Верховна Рада проголосувала в першому читанні (на момент здачі номера в друк ВР ухвалила законопроект у цілому. — Ред.).

— Це намагання підпорядкувати судову гілку влади, передусім безпідставно звільнити суддів Верховного Суду. Намагання вирішити інші кадрові питання за допомогою закону. Наприклад, я Ігор Фомін. Мене до ВРП через конференцію обрали 10 тис. прокурорів. Є колеги, яких обрали через з’їзд 50 тис. адвокатів. І тепер комісія з трьох доброчесних людей ухвалюватиме рішення про наше звільнення чи подальшу мою роботу в керівному органі судової влади. Це ні в які ворота не лізе! Хто ці доброчесні люди, щоб ревізувати рішення суддів, адвокатів і прокурорів? Хто визначатиме, що таке доброчесність? І чому ці троє мають право скасовувати рішення юридичної спільноти, указ президента про призначення свого представника? Ми всі шукаємо автора, який до цього додумався. Де цей талант? Хто він? Маємо його знати. Чому така скромність?

Треба зменшувати кількість суддів Верховного Суду?

— От дивіться. Є незалежна судова гілка влади. Незалежність — це передусім неможливість змінити суддю через свою забаганку. Наприклад, був колись такий голова Петербурзького суду Анатолій Коні. І він керував одним дуже резонансним судовим процесом над Вірою Засуліч. Вона скоїла замах на життя генерал-губернатора Петербурга. Під його головуванням її виправдав суд присяжних. І імператор Росії Ніколай ІІ упродовж шести років намагався звільнити Коні, доки той сам не написав заяву (за справу Віри Засуліч Коні впав у немилість, його регулярно намагалися перевести на іншу посаду, його підлеглих позбавляли премій і нагород; врешті міністрові юстиції вдалося вмовити Коні змінити посаду й перевести його на роботу із цивільними, а не кримінальними справами. — Ред.). От це і є справжній принцип незалежності. Якщо ми хочемо, щоб суддя ухвалював законні й зважені рішення, маємо дати йому таку можливість. А якщо цього суддю принижують, звільняють чи ставлять на посаду за чиїмось бажанням? Просте питання. А чому хочуть звільнити 100 суддів Верховного Суду? Чому не 50? Чому не 25?

Колись представникам Вищої ради правосуддя ми ставили це запитання: судді усвідомили, що вони окрема, незалежна гілка влади? 

— Та які вони незалежні! Судді зараз під таким тиском! Більшого тиску на судову гілку влади не було ніколи. Пам’ятаєте, після Революції гідності, коли втік Віктор Янукович, виправдали людей, які вбили суддю Сергія Зубкова? (Справа Дмитра та Сергія Павліченків. — Ред.) Тоді ВР просто скасувала обвинувальний вирок суду. (24 лютого 2014 року парламент ухвалив постанову «Про звільнення політв’язнів» № 4202, що передбачала звільнення низки людей, засуджених за часів Януковича. Це рішення підтримали 316 нардепів. — Ред.) Тобто Верховна Рада замінила суд. А зараз кажуть, що треба звільнити 100 суддів Верховного Суду. Тому про яку незалежність може йтися? 

Ще одна річ щодо незалежності. Тут уже лунають претензії, що суддям забагато грошей платять. Але вибачте, фінансова незалежність теж важлива. Коли я пішов із дуже успішної адвокатської практики, народ України через свої представницькі органи уклав зі мною трудову угоду. Я мав працювати на совість, а він визначив мені утримання, на яке я погодився. Я брав, наприклад, позику в банку, на щось розраховував. А тепер хтось сказав, що суддям і нам забагато платять, і вирішив це змінити. Це неприпустимо. Зміни можуть стосуватися лише тих, хто погодиться на такі умови в майбутньому. 

Загалом є три види тиску на суддів. Перший — фінансовий. Про нього й так багато говорять: хабарі, спроби підкупу. Другий — адміністративний. Тут і загрози кримінальної відповідальності за рішення, і звільнення. Третій — суспільний. Наприклад, суддя ухвалює рішення про запобіжний захід. Але до нього під двері приходять 100 людей із бочками, гупають у них і кричать «у тюрму!». Або хтось із журналістів пише, що підозрюваний у злочині вбивця. Або глава держави каже, що щось не так і треба суддів звільняти. Обвинувального рішення суду немає! І як суддя може за таких умов ухвалити незалежне рішення?! Була колись цивільна та кримінальна відповідальність за наклеп. Тепер її немає. І несе хто що хоче. Бо хтось каже: я є громадськість і знаю без будь якого суду, що всі навколо винні. Скажімо, хтось знає, що Петро Порошенко «вкрав сотні мільярдів». Де вкрав? Коли? Скільки точно? Суддя має все це встановити. Бо інакше немає правосуддя і немає демократичного суспільства. 

За радянських часів ми боролися за те, щоб захистити людину в суді. Багато правозахисників над цим працювало. А що тепер? Усіх засуджувати? Зранку привезли, вдень трійка розглянула справу, ввечері в підвалі розстріляли? Це наш ідеал правосуддя?!

Тобто суспільство не довіряє суддям і судам. Що із цим робити?

— У суспільному сприйнятті є недовіра, так. Як мені казали, 70% людей переконані, що коли багата людина й бідна будуть у суді, то виграє багата. Але скажіть, ви вважаєте, що в Сполучених Штатах 70% бідних виграють у багатих? Яке питання, мабуть, такий і відсоток.

Що з недовірою до суддів робити?

— Також є недовіра, що чиновник виграє в суді в простої людини. У нас була створена ціла гілка адмінсудів для захисту людини від влади. Ця гілка має вирішувати такі питання. Так, вона може скасувати і незаконний указ президента. Але чи сподобається це президентові? Звісно, адміністративна влада намагається впливати на суд. І я зараз не про Януковича, Порошенка чи Зеленського. Не про прізвища. Я про інституцію як таку. Бо у виконавчої гілки влади завжди висока мотивація впливати на суд. І в таких складних умовах суспільство не повинно знущатися над суддями, а має захищати їх. А чому виграє чиновник? Бо в нього є важелі адміністративного тиску. Зокрема, він намагається створити умови, щоб звільнити неугодного суддю. Чи ви думаєте, що до суддів із керівних органів з грошима бігають? Ні, телефонують із жорсткими вимогами.

Тобто реформа судової системи провалилася?

— Давайте міркувати: чи бажав Петро Олексійович побудувати незалежну судову систему? Думаю, будь-де виконавча влада хоче впливати на судову гілку. Просто в Україні вибудували можливості для цього. Ще за часів Андрія Портнова була створена кадрова конструкція, яка дає змогу адміністративно керувати судами й суддями. І тепер можна ставити свої кадри, просувати своїх людей. А потім вони, коли опиняться на посадах, будуть тобі винні. От такий емоційний бартер виходить. Бо всі живі люди. Бо колись хтось комусь допоміг. Придивіться, шальки терезів уже хитаються. 

Ми всі боремося з корупцією. З протистоянням особистого та суспільного інтересу. Як на мене, суддя, чиновник мають знати, що, спрацювавши на себе й нашкодивши суспільству, вони не отримають хороших для себе речей. Але в нас нині відбувається щось не зовсім схоже на боротьбу з корупцією. У нас набрали суддів до Вищого антикорупційного суду. А звідки їх набрали? Хіба з Місяця? Цікаво буде подивитися, як цей суд працюватиме. Думаю, їм буде дуже тяжко. Бо, скажімо, Солом’янський суд, до якого звертається Національне антикорупційне бюро, вже давно не може виносити виважені рішення. Тому що судді там під постійним політичним і юридичним тиском.

Що робити з Окружним адмінсудом Києва? Розпустити? Реформувати? Лишити як є?

— Якщо ми хочемо щось міняти, треба питати себе, яка в нас мета. Є скандал у суді: хтось щось сказав, хтось щось записав, хтось щось почув. Але чому ми маємо міняти суд? От якщо в людини не склалося в коханні, це означає, що треба міняти готель? А може, треба поміняти партнера, і тоді життя зміниться на краще? Суд — це лише будівля з назвою. Якщо людей пересадити в нове приміщення, написати на ньому іншу гарну назву великими літерами, хіба реформа відбудеться? Це ж фікція. Піар. Спроба показати суспільству якісь зміни.

Адмінсуди були створені, щоб захищати людину від влади. Вони мають усі повноваження для цього. Можуть скасовувати рішення виконавчої влади, наприклад. Я знаю одного з авторів ідеї створення цих судів, дуже романтична людина, працювали разом колись. А те, що ОАСК використовують певні люди, то інша історія. Власне, будь-який суд можна використовувати схожим чином. Але природа суду — це не назва і не будівля, це єдине місце, де людина може захистити власні права. Коли українці не мали змоги захищати свої права в суді, сталося дві революції.

Повернімося до цифр. За вашою ж статистикою, торік ви розглянули 17 тис. скарг. У результаті притягли до відповідальності 176 суддів. Цього року було 7 тис. скарг і до відповідальності притягли 105 суддів. Виходить, що два роки поспіль задовольняють лише 1% скарг?

— Скажіть, а яку мету ВРП ви бачите? У нас що мета карати всіх? Чи, може, наша мета в тому, щоб судді працювали так, аби на них узагалі не скаржилися? Чому в нас такий репресивний сталінський підхід? Ми є часиною держави, де людей нещодавно без будь-яких судів саджали в психлікарні, тюрми, просто вбивали. Наша мета повернутися в ті часи?

Стривайте, тут питання лише про цифри. 1% задоволених скарг. Що не так з іншими 99%?

— Добре. Скажімо, у нас було 100 людей, які написали скарги. І з них 90% скаржилися на судові рішення. Але якість судового рішення — це питання до Верховного чи Апеляційного суду. Вони дають оцінку доказам у справі. А я розглядаю питання, вчинив суддя дисциплінарні порушення під час процесу чи ні. Але я не можу при цьому переглядати докази кримінального провадження. Бо в такому випадку підміняю собою іншу інституцію. Кожна справа специфічна. За кожною справою стоїть жива людина, її подальша доля. У нас немає мети притягти до відповідальності всіх суддів країни. Наша мета в тому, щоб судді працювали так, аби на них скарг не було. Це ідеал, звісно, але таку мету треба собі ставити.

ВРП багато критикують за те, що судді Майдану лишилися на своїх посадах. Люди, які за фейковими протоколами арештовували протестувальників, за підробними протоколами забороняли керувати автомобілями…

— Я не хочу говорити про конкретні прізвища, бо тоді мене звинуватять в упередженості. Але коли був адвокатом, мене й ще двох експертів у кримінальному процесі запросили проконсультувати потерпілих та адвокатів осіб, які загинули чи були поранені на Майдані. Це було кілька років тому. І слухало мене людей 50. До колег було одне питання. Якщо бажаєте щось зробити, збирайте докази як представники потерпілого. Не «адвокати Майдану», а захисники конкретного потерпілого Іванова. Слухало багато, не почув ніхто. Покажіть, які докази вони зібрали? Я не бачив жодного! Тому немає адвокатів Майдану і немає суддів Майдану. Є адвокат, який представляє потерпілу людину разом із прокурором як процесуальні партнери. Коли докази зібрані, їх віддають до суду. А суддя, оцінивши їхню достатність, ухвалює справедливе рішення. От коли ми таке побачимо, тоді зможемо говорити про щось.

Але ж судді не давали дозволів…

— Яких дозволів? Що там слідству не дають? Вам брешуть!

Не дають дозволів на обшуки, доступ до документів тощо.

— Немає суддів Майдану, ще раз кажу. Є частина суддів, рішення яких були поза законом, їх звільнили. Є судді, які недопрацювали при розгляді справ, їх притягнули до дисциплінарної відповідальності. Є судді, які були звільнені ВРП унаслідок політичного тиску, щодо них Верховний Суд рішення скасовував. Зрозумійте, ми не можемо огульно нищити людей за те, що вони ухвалювали рішення під час Майдану. Огульне нищення та цькування — це не правосуддя. Якщо ми не зупинимося, то знову матимемо трійки. Суди мають бути справедливі й незалежно ухвалювати рішення щодо кожної людини окремо. Щодо мене, я вас запевняю, не діятиме жоден тиск. Жоден.

Як щодо скарг на суддів, які затягують розгляд справ Майдану? Слідство каже, що надсилає до вас скарги, а їх потім повертають, бо спливли терміни давності.

— От дивіться. Я слідчий. Що я маю робити? Писати скарги до ВРП? Чи моя робота збирати докази? Коли слідчий вам каже, що писав скаргу до ВРП, запитайте, з якою справою він працював, який пакет доказів зібрав і з чим звернувся до суду. Чому ти звернувся саме до ВРП? Ти не маєш можливості виконати свою роботу? Чи, може, ти шукаєш, на кого звалити свою бездіяльність? Ну от як можна п’ять-шість років найрезонанснішу справу незалежної України всіх часів розслідувати? Яку вона вже має перспективу?

Але існують провадження щодо Майдану, у яких не можуть почати підготовче засідання понад два роки.

— Та як можна переносити справу два роки?

Не з’явилися адвокати підозрюваних, наприклад…

— Я пам’ятаю кримінальний процес. Підготовчі засідання можуть відбутися й без адвоката.

Але засідання не відбуваються і їх переносять.

— Давайте так зробимо. Візьміть одну справу, виберіть для себе якусь, де два роки не можуть почати її розгляд, зніміть із цього матеріалу копію, напишіть скаргу до ВРП — і ми подивимося, чому так відбувається. Бо для мене зараз усе це звучить як неможливі й гіпотетичні речі. Наприклад, у нас є справа, де рік читають обвинувальний акт. Як так можна? Кажуть, захист винний. Так читає обвинувальний акт захист чи обвинувачення? І до чого тут суд? Може, обвинувачення не вміє чи не хоче читати? Тому в таких питаннях треба бути критичним. 

Ну щодо вбивств на Інститутській справа в суді з 2015 року, наприклад.

— Там треба подивитися, хто і як її слухає. Але тут є ще один нюанс. Ми переходимо до процедури, яка є недосконалою з погляду безперервності. Треба виконувати закон, який говорить, що справа має слухатися безперервно. Сьогодні діє практика, яку треба припиняти, коли перерви в засіданнях по кілька тижнів чи місяців. Необхідно вносити зміни до Кримінального процесуального кодексу, які унеможливлять такі історії. Це ненормально, коли в захисту чи обвинувачення 10 справ в одночасному провадженні й ти їх слухаєш п’ять років. За два місяці ти ж усе забуваєш. І до кожного засідання треба знову готуватися. Суддя має братися за одну справу і, поки не завершить її розгляд, не переходити до наступної. Якщо на засідання не з’явився адвокат, виписати штраф. Якщо не з’явився вдруге, це вже перешкода правосуддю! Так, я теж адвокат. Але технологія затягування не повинна вирішувати долю кримінальної відповідальності людини. Це може робити лише обсяг зібраних доказів у конкурентному процесі.

Питання щодо судді Цокол. ВРП заперечує, що її звільнення було пов’язане з політикою, зокрема зі справою Міхеїла Саакашвілі. Але дивіться: 11 грудня 2017-го суддя Цокол відмовляється арештувати Саакашвілі, а вже 22 грудня з’являється дисциплінарне провадження. За скаргою від березня 2017 року. Чому ця скарга так довго лежала у ВРП?

— Я в той час не працював. Але Вища рада правосуддя скасувала рішення про її звільнення. А суддя Цокол пішла у відставку. Думаю, це вичерпна відповідь. Її ж не притягли до дисциплінарної відповідальності за справу Саакашвілі, правда? Там була історія про Стокгольмський арбітраж, і колеги в результаті дійшли висновку, що суддя не повинна бути звільнена. Рішення змінили. Вона написала заяву про відставку. І суддя, і суспільство, думаю, мають бути нам вдячні. 

Чи можете ви покарати суддю за брехню в декларації?

— Давайте говорити не лише про суддів, а й про чиновників. У нас держава народилася не так давно. А перед тим був соціалізм, де жили люди, у яких ніколи нічого не було. Далі стався перерозподіл власності. І знаєте, є така цитата: «Я готовий звітувати перед вами про кожен мільйон, окрім першого». У нас зараз у країні мільярдери є. То вони що, милом на перехресті торгували?! І мені особисто імпонувала позиція президента Зеленського: податкова амністія, нульова декларація, сплата податків із майна. І до цього питання ми більше не повертаємося, бо такий час був. Але позиція нульової декларації президента суперечить швондерівським поглядам: «А де ти взяв свої 2 рублі?». Панове, у нас є НАБУ, Держбюро розслідувань, Служба безпеки, поліція, Нацагентство з питань запобігання корупції (НАЗК). Можна я не питатиму у свого колеги, де і за які гроші він авто купив? Можна, щоб він приходив до нас просто на кваліфікаційне оцінювання? І щоб він пройшов перед цим перевірку в НАЗК. І вона видала йому довідку щодо його доброчесності. А ВРП визначає лише те, чи готова людина правити правосуддя. Мене цікавить не що в нашого кандидата в хаті стоїть, а яке рішення він винесе.

Але ж до НАЗК є купа питань щодо якості роботи.

— Але ж його створювали саме для перевірки декларацій на доброчесність! От, наприклад, у нас є судді-викривачі. Вибачте, а може, це вже не судді, а прокурори? Може, суддя не має бути викривачем? Або суддя-антикорупціонер. Це що за біда така? Ти або суддя, або антикорупціонер. Хочеш боротися з корупцією — йди до ДБР, НАЗК, НАБУ. Йдіть працюйте на суспільство. Маєте докази — йдіть до прокурора. Суддя має бути лише суддею.

Але ми живемо в країні, де існує явище «копнякова демократія», де активна громадськість виконує функції держави, бо держава не працює.

— Суспільство та громадські діячі є дзвіночком, а не державним органом. Вони мають звертати увагу спеціальних структур на недоліки та проблеми на кшталт «така-то особа все життя була чиновником, але при цьому має мільярди. Звідки в неї гроші»? Але громадські діячі не повинні займатися такими речами. Тим паче одержувати за це гроші. Бо виходить, що ти вже професійний громадський діяч і отримуєш зарплату. Якщо маєш юридичну освіту, йди до ДБР! Саджатимеш тих злодіїв у тюрму! Хто проти? Я проти?! Ні! Хай тільки судді спробують у таких справах винести незаконне рішення! Взагалі ви знаєте, скільки в нас щороку людей притягують до відповідальності з того мільйона справ? 70 тисяч. З них виправдувальних вироків лише стосовно 140 осіб.

Чому так мало?

— А чому не питаєте, з якої причини ці 140 людей не сидять? Чому з мільйона проваджень у суді притягнули 70 тисяч? І чому 140 людей виправдані. Це ж біда! Отже, у нас не працює система! Тому зараз ми робимо аналіз завантаженості суддів, кількості скарг на кожного. Бо раніше тут працювали з поточкою. Але не можна йти вперед, не розуміючи, що навколо тебе коїться. Ще в нас при цьому міняють закони. Звільняють суддів, звільняють і зменшують кількість прокурорів. Хоча як система має в ідеалі працювати? Є слідчі, детективи. Вони зібрали докази, надали прокурору. Прокурор подивився, чи достатньо їх для звернення до суду. Якщо достатньо, звертається до судді, той проводить підготовче засідання, потім засідання по суті й вирішує, винна людина чи ні. Але підготовче засідання має відбуватися швидко. І обвинувальний акт узагалі не повинні читати. Хоча в нас зараз прийшли радикальні молоді законодавці. І від них були певні пропозиції, щоб були лише виступи адвоката й прокурора. От виходить прокурор і каже: «Я прокурор такий-то, надалі в цьому суді я доведу, що така-то особа вчинила такого-то числа такі-то дії». Виходить адвокат і каже: «Я адвокат такий-то, представляю інтереси такого-то, надалі я доведу, що такого-то числа мій підзахисний там-то не був, із такими-то не знайомий і таких-то дій узагалі не вчиняв». Усе. Це я підтримаю від щирого серця.

Так я ж кажу: переносять засідання. Не з’являються адвокати підозрюваних. Або з’являються нові адвокати й просять час на ознайомлення з матеріалами справи.

— Вас вводять в оману: обвинувальний акт не має стосунку до ознайомлення з матеріалами справи. А якщо справу слухають кілька років, дайте журнал засідань. Скільки реального часу слухали справу? Якщо реально її слухали лише тиждень, а вона три роки в суді, виходить, що справа просто припадала пилом. Тоді такого суддю слід притягти до відповідальності. Нам треба проаналізувати, що відбувається. Бо не може бути так, що справу не розглядають, бо суд поганий.

Добре, тоді в що конкретно впирається брак 2 тисяч суддів? Вони могли б допомогти розвантажити систему.

— Призначення суддів — це питання до глави держави. Є нова політика щодо цього Офісу президента. Ми працюємо зараз без затримки. Мають Вищу кваліфікаційну комісію перезавантажити. Як на мене, це непогано, тому що там треба було б переглянути процедуру, бо таке кваліфікаційне оцінювання для суддів принизливе. Тому що прилюдно з трансляцією копирсаються в їхній білизні, у кого які речі в декларації. Але ж ця людина надалі виноситиме рішення іменем України! Якщо хочете перевіряти доброчесність, є спеціалізовані органи. І вони перед оцінюванням мають дати свій висновок щодо доброчесності цієї людини. Ми не повинні працювати інакше.

Але якщо людина носить на собі речі вартістю в зовнішній борг Ліберії, що робити в такому разі? Я, м’яко кажучи, не можу такому судді довіряти.

— Знову ж таки це питання не до ВРП, а до НАЗК. Я ж не ремонтую «Жигулі». Бо кожен має займатися своєю справою. Є спеціальний орган для перевірки доброчесності чиновників. І він має оце все подивитися: нерухомість, автомобілі, речі. І дати свій висновок. Якщо він сумнівний, ВРП навіть не розглядає цю кандидатуру. Ми повинні створювати повагу до суддів разом. Бо якщо ви в кожній статті писатимете, що всі судді хабарники, то хто їх поважатиме? Скажімо, у нас є статистика, що 70% людей, які зверталися до суду, задоволені рішенням. Повага до суду — це повага до кожного судді!

-----------------------

Ігор Фомін народився 22 серпня 1959 року в Києві. У 1985-му закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Правознавство». Вересень 1994-го — січень 2001‑го — керівник, адвокат адвокатського об’єднання міста Києва DEJURE. Грудень 2004-го — березень 2005-го — старший помічник генерального прокурора України. Жовтень 2009-го — голова корпорації «Українська правнича група». 20 грудня 2018 року обраний членом Вищої ради правосуддя Всеукраїнською конференцією прокурорів і склав присягу члена ВРП.