Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам. Неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

Такого висновку дійшов Верховний Суд, розглянувши в касаційному порядку позов до управління праці та соціального захисту населення про визнання протиправним рішення  про відмову у призначенні допомоги при народженні дитини, про зобов’язання призначити та виплатити таку допомогу.

З рішення вбачається, що дитина народилася 12 липня 2014 року в м. Керчі Автономної Республіки Крим. Позивач є внутрішньо переміщеною особою. На підставі рішення суду про встановлення факту народження дитини на тимчасово окупованій території України видано свідоцтво про народження від 1 квітня 2016 року. 12 квітня 2016 року позивач звернулась до управління соцзахисту населення із заявою про призначення допомоги.

Відповідач відмовив, пославшись на те, що від народження дитини минув 12-місячний строк, протягом якого позивач мав право на звернення для отримання вищезазначеної державної соціальної допомоги (п. 12 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою КМУ від 27 грудня 2001 року №1751), а також вказав на пропуск строку звернення до суду щодо оскаржуваного рішення, яке прийнято 4 листопада 2016 року, а з позовом вона звернулася більше як через півроку – 18 травня 2017 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Верховний Суд погодився з висновками судів нижчих інстанцій, які виходили з того, що позивач об'єктивно не мав можливості дотриматися строку звернення для отримання соцдопомоги внаслідок народження дитини на тимчасово окупованій території, на якій не діяли органи державної влади України. Також суд визнав безпідставними доводи щодо пропуску строків звернення до суду з огляду на те, що відповідач не надав доказів отримання у певний строк позивачем його рішення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що позивачем заявлений позов фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України).

Згідно з Конвенцією про права дитини (п. 1 ст. 3) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.                     

Також Верховний Суд вказав на свою раніше прийняту позицію, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам. Неможливість своєчасного звернення одним з батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини (постанова ВС від 14 лютого 2018 року у справі № 591/610/16-а).

Постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 495/3711/17 – http://reyestr.court.gov.ua/Review/76884600.

За повідомленням прес-служби суду