Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання електронних торгів недійсними, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачі не довели належними та допустимими доказами, що повернення гарантійного внеску за участь у спірних електронних торгах після їх зупинення є порушенням Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5.

У постанові від 18 липня 2018 року у цивільній справі № 758/824/17 (касаційне провадження № 61-22164св18) Верховний Суд, не погоджуючись із вмотивуванням постанови суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що апеляційний суд не здійснив юридичної оцінки всіх фактичних обставин справи та доводів позивачів, обмежився лише формальними висновками про те, що позивачі не подали до суду доказів на підтвердження позовних вимог, вказану постанову скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, зокрема, зазначив, що апеляційний суд на порушення підпунктів «б» і «в» п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, згідно з якою постанова суду апеляційної інстанції складається, у тому числі, з мотивувальної частини із зазначенням: доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу, розписавши фактичні обставини справи, формально послався на те, що позивачі повинні були довести належними та допустимими доказами таке: внаслідок спірних електронних торгів відбулось порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна; ці порушення вплинули на результат торгів; їх права та законні інтереси порушені. Після цього, без будь-якого аналізу поданих позивачами численних доказів і аргументів, зазначив, що позивачі цих підстав не довели.

Тобто апеляційний суд, не даючи правової оцінки наведеним доводам і наданим позивачами доказам, формально послався лише на те, що позивачі не довели порушення своїх прав.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях вказує на те, що «при застосуванні процедурних правил національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (рішення від 26 липня 2007 року у справі «Walchli v. France», від 8 грудня 2016 року «ТОВ «Фріда» проти України»).

ЄСПЛ також зазначає, що, хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення від 1 липня 2003 року у справі «Суомінен проти Фінляндії»). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та звернутися до вищої інстанції про його перегляд. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

У касаційній скарзі заявник якраз і посилається на те, що доводи товариства та подані докази не досліджено, вони не спростовані, аргументація судового рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам процесуального закону.

З повним текстом постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у цивільній справі № 758/824/17 (касаційне провадження № 61-22164св18) можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/75447624.

За повідомленням прес-служби суду