На початку вересня 2017 року деякі ЗМІ оприлюднили публікації, темою яких стала компетенція судів щодо розгляду так званих соціальних спорів, із посиланням на прийняте Верховним Судом України 16 серпня 2017 року рішення в справі № 6-782цс17. Коментарі певних ЗМІ щодо цього рішення містять хибну інформацію, що не відповідає дійсності.

У липні-серпні 2017 року Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглянула кілька справ за однотипними позовами фізичних осіб до управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області про відшкодування шкоди (зокрема, справи № 377/232/16ц (№ 6-1094цс17), № 377/293/16-ц (№ 6-1113цс17), № 377/294/16-ц (№ 6-1096цс17), № 377/215/16-ц (№ 6-782цс17). Підставами для перегляду Верховним Судом України судових рішень у цих справах стало неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме ст. ст. 1, 15 ЦПК України та ст. ст. 2, 3, 17 КАС України стосовно компетенції судів.

Кожен із позивачів у цих справах звернувся до суду з позовною заявою в порядку цивільного судочинства. Позивачі зазначали, що в зв’язку з виконанням ними службових обов’язків з ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС на роботах у зоні іонізуючого випромінювання їх здоров’ю було завдано шкоди, вони отримали ІІ групу інвалідності безстроково й кожен із них має право одержувати щорічно допомогу на оздоровлення в розмірі 5 мінімальних заробітних плат, як це передбачено ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», однак відповідач – управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області, не виплачує допомогу в зазначеному розмірі.

Разом із тим, позивачі не оскаржували дії чи бездіяльність відповідача як суб’єкта владних повноважень. Навпаки, вони посилалися на порушення їх цивільного права на відшкодування шкоди – суму невиплаченої допомоги на оздоровлення позивачі кваліфікували як завдану їм ядерну шкоду, за яку настає цивільна відповідальність згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 року, Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», ст. 1189 Цивільного кодексу України. Позивачі наполягали на тому, що зазначена сума повинна бути стягнута на їх користь як відшкодування шкоди за правилами вказаних законів.

Жодна з позовних заяв не була розглянута судом по суті. Суди відмовили у відкритті провадження в справах, вважаючи, що позивачі оскаржують бездіяльність управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області, а тому спір є публічно-правовим і позовні заяви підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

За результатами розгляду цих справ Верховний Суд України не погодився з таким тлумаченням судами норм процесуального закону про компетенцію і скасував постановлені судами ухвали. Верховний Суд України у відповідних постановах зробив такий правовий висновок: не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права.

Верховний Суд України не торкався питання про компетенцію судів розглядати спори громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, з управліннями соціального захисту населення з приводу незаконності дій управління щодо невиплати їм допомоги на оздоровлення. Навпаки, Верховний Суд України аналізував той предмет і ті підстави позову, що були зазначені в позовних заявах громадян у конкретних справах, які розглядалися, - про порушення їх цивільного права на відшкодування ядерної шкоди та на підставі цивільного законодавства.

Оскільки при зверненні до суду з позовом кожен із позивачів у позовній заяві на власний розсуд сформулював предмет та підстави своїх вимог про порушення цивільного права, суд на стадії вирішення питання про відкриття провадження в справі не повинен був довільно вдаватися до оцінки обґрунтованості такого позову та висловлюватися про те, яке право позивача порушено чи не порушено, чи правильно посилається позивач на ту або іншу норму закону і чи правильно він сформулював предмет і підставу позову. Зазначені питання входять до кола тих, які суд має вирішити під час ухвалення рішення за наслідками розгляду справи по суті (ст. 214 ЦПК України). У результаті суд ухвалює рішення або про наявність, або ж про відсутність підстав для задоволення позову в межах того предмета і з тих підстав, що заявлені позивачем.

Принагідно звертаємося до ЗМІ з проханням більш відповідально ставитися до публікації коментарів правових висновків Верховного Суду України. У разі виникнення питань прес-служба Верховного Суду України та судді-спікери Верховного Суду України готові сприяти отриманню та уточненню інформації, що стосується роботи Суду.

Джерело

За повідомленням прес-служби ВСУ