Забезпечення державою соціального захисту громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях і стоять на захисті суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України, а також членів їхніх сімей є пріоритетом і вектором державної стратегії. На державу покладено конституційний обов’язок всебічної державної підтримки, створення системи посиленої соціальної підтримки військовослужбовців і членів їхніх сімей та забезпечення для них гідних соціальних гарантій. Відповідно, суди мають дотримуватися тих самих конституційних принципів і забезпечувати законний правопорядок шляхом об'єктивного та справедливого розгляду справ цих категорій. Також ці спори мають розглядатися судами динамічно та в розумний строк.

Про це зазначив голова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Михайло Смокович, виступаючи з вітальним словом під час наукової конференції «Захист прав військовослужбовців та членів їх сімей, внутрішньо переміщених осіб в умовах воєнного стану».

Секретар судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян КАС ВС Жанна Мельник-Томенко презентувала аудиторії такі підходи до тлумачення норм, як метод чесного читання та принцип добросовісності.

Метод чесного читання – це застосування нормативного тексту до наявних обставин на основі того, як розумний читач, який вільно володіє мовою, зрозумів би текст на час його прийняття.

Принцип добросовісності містить вимоги, які допомагають зняти або пом’якшити недоліки абстрактної формальної природи права, наблизити його до ідеалу справедливості, рівності, свободи і гуманізму. Цей принцип лежить в основі механізму самозахисту правової системи та забезпечує повагу до її кінцевих цілей. Також добросовісність як принцип виконує в системі права традиційні функції, її застосовують, наприклад, для посилення аргументації при обґрунтуванні судового рішення. Добросовісність – одна з основних вимог до застосування права, яка має особливо важливе значення в судовій діяльності.

Під час доповіді суддя продемонструвала застосування цих підходів, зокрема як Верховний Суд тлумачить норми права у низці справ адміністративної юрисдикції. Як приклад чесного читання навела застосування судом положень підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обовʼязок і військову службу». Спірним питанням у межах розгляду справи було право позивача на звільнення з військової служби через сімейні обставини, а саме у зв’язку з наявністю в дружини третьої групи інвалідності.

Верховний Суд у цій справі виснував, що основним критерієм для звільнення з військової служби на підставі цього абзацу є саме факт інвалідності в дружини чоловіка, а не конкретна група інвалідності.

Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Андрій Жук зазначив, що, враховуючи специфіку військової служби, необхідно збалансувати праворозуміння і підходи до вирішення спірної ситуації. У своїй доповіді суддя виокремив актуальні питання, пов’язані з проходженням та звільненням з військової служби, на прикладі переглянутих Верховним Судом судових рішень.

Так, у справі № 1140/3182/18 особа звернулася до суду з вимогами визнати протиправним і скасувати рішення в частині визнання позивача придатним до військової служби та призвання його на строкову військову службу. Позивач також просив зобов’язати відповідача прийняти рішення про надання відстрочки від призову на строкову військову службу на підставах, передбачених абз. 4 ч. 13 ст. 17 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».

Позивач покликався на те, що він має право на відстрочку від призову на строкову військову службу, оскільки є священнослужителем нетрадиційної церкви та Релігійного об'єднання Свідків Єгови в Україні. Однак йому було відмовлено в її наданні через відсутність доказів закінчення ним вищого або середнього духовного навчального закладу.

Вирішуючи цей спір, Верховний Суд визнав наявність дискримінаційних ознак у нормах Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» щодо священнослужителів інших конфесій. Священнослужителям надається відстрочка від призову на строкову військову службу. У значенні цього Закону священнослужителем є особа, яка закінчила заклад вищої або середньої духовної освіти і займає посаду в релігійній організації, що діє на основі статуту (положення), зареєстрованого у встановленому порядку. Проте зазначений Закон не враховує особливостей інших конфесій, зокрема священнослужителів Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» (за канонічними настановами та правилами всесвітньої конфесії Свідків Єгови, набуття особою духовного сану священнослужителя – служителя (диякона) збору – відбувається не внаслідок навчання в будь-якому навчальному закладі та отримання відповідного диплома, а з огляду на відповідність особи вимогам, установленим у Біблії для священнослужителів).

Держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб із цієї категорії. Якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це становить зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації. Справу було направлено на новий розгляд.

Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Семен Стеценко звернув увагу присутніх на проблематику пенсійного забезпечення військовослужбовців з точки зору суспільних очікувань, законодавчого забезпечення та актуальної судової практики. У вступній частині промови доповідач розглянув фактори, які свідчать про актуальність пенсійного забезпечення військовослужбовців, крізь призму загальноправових принципів справедливості, реалістичності та спроможності. Зокрема, зазначив, що спроможність необхідно розуміти як урахування при створенні нових норм права, спрямованих на врегулювання суспільних відносин у сфері пенсійного забезпечення військовослужбовців, наявних можливостей держави. Мало що здатне підривати авторитет держави та довіру до неї так, як такі права, пільги, переваги, які задекларовані в чинному законодавстві, проте на практиці їх реалізувати неможливо.

У доповіді суддя проаналізував чинне українське законодавство, положення якого врегульовують суспільні відносини у сфері пенсійного забезпечення військовослужбовців. Він сказав про деякі залишки «радянськості» і на низці прикладів показав певну непослідовність правотворця, яка, у підсумку, призводить до виникнення публічно-правових спорів, що вирішуються в адміністративних судах. Звернув увагу присутніх на те, що, як відомо, у ст. 22 Конституції України є положення, відповідно до якого при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Водночас практика ЄСПЛ містить приклади того, що соціальні права не є абсолютними, а їх реалізація обґрунтовано залежить від фінансових можливостей держави.

Також Семен Стеценко зауважив, що значний вплив на правозастосовну практику в царині пенсійного забезпечення військовослужбовців мають рішення єдиного органу конституційної юрисдикції держави – Конституційного Суду України. Як приклад він навів Рішення КСУ від 6 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) п. 4 ст. 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (справа про посилений соціальний захист військовослужбовців). На прикладі конкретних адміністративних справ суддя продемонстрував, як вищезазначене Рішення КСУ зумовило формування  практики адміністративних судів, у тому числі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Значну увагу у виступі було приділено трьом публічно-правовим спорам, що стосуються пенсійного забезпечення військовослужбовців та мають значний суспільний резонанс і стосовно яких судова практика перебуває у стадії формування. Мова йде про справи, що стосуються верхньої межі індексації пенсії військовослужбовців у 1500 грн; розміру щорічної разової грошової виплати до Дня Незалежності України; відображення у довідках про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій зменшених розмірів надбавки за особливості проходження служби та премії.

Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Микола Гімон у межах огляду актуальних правових позицій КАС ВС ознайомив слухачів із практикою застосування процесуального законодавства.

Доповідач зазначив, що в постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 454/1883/22 Велика Палата ВС сформувала висновок, відповідно до якого бажання учасника справи – фізичної особи зазначити у скарзі чи заяві свою особисту електронну адресу свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду додатковим засобом звʼязку та не звільняє суд від обов’язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду в порядку, передбаченому ст. 272 ЦПК України.

Аналіз приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов’язок суду щодо направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем вручення якого є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавалися до суду, не заборонена та може здійснюватися як додаткова, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику справи судового рішення відповідно до ст. 272 ЦПК України.

Постановою об’єднаної палати КАС ВС від 8 лютого 2024 року у справі № 480/8341/22 врегульовано питання стосовно того, що надіслання електронної копії судового рішення суду першої інстанції на офіційну електронну адресу в ЄСІТС представника сторони (адвоката) слід вважати належним і достатнім способом вручення судового рішення стороні у справі. Також з датою такого вручення можна пов’язувати строк його апеляційного оскарження такою стороною.

Доповідач звернув увагу ще на один висновок, який викладений в ухвалі ОП КАС ВС від 7 липня 2023 року у справі № 340/2823/21, у якій вирішувалось питання про відшкодування судових витрат на правову допомогу. Якщо до завершення розгляду сторона не заявила суду про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв’язку з розглядом справи в суді, й, відповідно, не надала документів, які ці витрати підтверджують, суд у такому випадку не має підстав розподіляти ці витрати. Не виникне підстав для їх розподілу шляхом ухвалення додаткового судового рішення відповідно до ст. 252 КАС України й тоді, коли заява про розподіл витрат на правничу допомогу, як і докази, які ці витрати підтверджують, буде подана суду вже після того, як цей суд розгляне справу й ухвалить відповідне рішення.

Секретар судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС Раїса Ханова виокремила актуальні питання вирішення податкових спорів Верховним Судом на прикладі переглянутих судових рішень у межах Третього та Першого апеляційних округів і навела статистичні дані щодо переглянутих рішень.

Доповідачка звернула увагу на порушення норм процесуального права, зокрема приписів статей 121, 123, 295, 299 КАС України щодо поновлення пропущених процесуальних строків, щодо застосування критеріїв встановлення подібності справ і відносин: у контексті відкриття провадження (п. 2 ч. 1 ст. 170 КАС України); підтвердження повноважень на самопредставництво суб’єкта владних повноважень (ст. 169 КАС України); вжиття заходів забезпечення позову (п. 1 ч. 2 ст. 150 КАС України); визначення судових витрат (ст. 134 КАС України) і сплати судового збору (ст. 4 Закону України «Про судовий збір») та ін.

Так, у справі № 340/807/21 за позовом ФОП до ГУ ДПС Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не оцінили підстави позову, що можуть підтвердити тотожність справ № 340/730/19 та № 340/807/21, а також не перевірили, на підставі яких фактів і норм закону потрібно захистити права позивача. Суд касаційної інстанції указав на критерії тотожності позовів за їх предметом і підставами, складом учасників процесу та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.

Суддя зауважила, що Верховний Суд у контексті забезпечення права на доступ до суду застосовує «трискладовий тест», який діє в практиці Європейського суду з прав людини. У справі № 280/2814/21 за позовом ТОВ «Запоріжспецтрансгаз» до ГУ ДПС йшлося, зокрема, про повторне подання відповідачем апеляційної скарги в стислі строки після отримання ухвали про повернення вперше поданої апеляційної скарги.

КАС ВС визнав висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у цій конкретній справі таким, що прийнятий без додержання балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення.

Керуючись ч. 1 ст. 121 КАС України, Верховний Суд указав на обов’язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їхніх процесуальних прав з додержанням принципу розумності та пропорційності. Установлення строку на апеляційне оскарження також є поширеним питанням. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 295, ч. 2 ст. 299 КАС України Верховний Суд дає однозначну відповідь, що поновлення строку можливе в разі його пропущення з поважних причин. Так, у справі № 280/13055/21 за позовом платника до ГУ ДПС скаржник під час подання апеляційної скарги вживав заходи та залежні від нього дії щодо сплати судового збору, усунув недоліки вперше поданої апеляційної скарги, а після сплати судового збору без зволікань звернувся з апеляційною скаргою повторно. Тому КАС ВС не погодився з доводами суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для поновлення строку апеляційного оскарження.

Раїса Ханова зазначила, що, розглядаючи касаційні скарги на судові рішення, ухвалені в межах Третього та Першого апеляційного округу, КАС ВС також вирішував проблемні питання про реалізацію публічної фінансової політики. У контексті оподаткування йшлося про вину; дію «ковідного» і «воєнного» мораторіїв; трансфертне ціноутворення; дискрецію державних органів; податкові консультації; проведення камеральних перевірок; реєстрацію накладних; адміністрування СЕА ПДВ; ризиковість платника; підакцизні товари; податковий борг, кредит і фіктивність контрагентів, нереальність господарських операцій; неприбуткові організації; грошове зобов’язання з військового збору; плату за землю і нормативну грошову оцінку земельних ділянок; установлення правової природи актів органів місцевого самоврядування; нарахування пені.

Наприклад, суд касаційної інстанції, враховуючи позицію Об’єднаної палати КАС ВС у постанові від 10 грудня 2021 року у справі № 0940/2301/18, зазначив про помилковість висновків судів попередніх інстанцій у справі № 804/8091/17 за позовом ПАТ «АрселорМіталл Кривий Ріг» до Криворізької міської ради, що рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є регуляторним актом і на таке рішення поширюються положення Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» в частині оприлюднення рішення міської ради.

На переконання КАС ВС, зазначені рішення органів місцевого самоврядування є нерегуляторними нормативно-правовими актами, щодо яких відсутня конкретизація способу оприлюднення, а також не регламентовано обов’язок опубліковувати в офіційних друкованих виданнях та/або у друкованих медіа відповідних рад, у місцевих друкованих медіа.

Насамкінець голова КАС ВС Михайло Смокович висловив переконання, що плідна дискусія в ході цієї конференції допоможе знайти оптимальні та дієві механізми вирішення актуальних проблем захисту прав військовослужбовців, членів їхніх сімей, внутрішньо переміщених осіб як в умовах дії воєнного стану, так і в повоєнний час.

Організатори конференції – Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, Перший апеляційний адміністративний суд і Третій апеляційний адміністративний суд.

Верховний Суд