Також не перетворює його на об’єкт, яким інша особа може добросовісно заволодіти як таким, що не має власника. 

Рівненський апеляційний суд переглянув рішення суду попередньої інстанції, оскаржене позивачем, якому відмовлено у задоволенні позову про визнання права власності за набувальною давністю.

Апелянт просив скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове — про задоволення його позовних вимог у повному обсязі.

Колегія суддів, ознайомившись із матеріалами справи та доводами апеляційної скарги, прийшла до висновку про залишення її без задоволення, зважаючи на такі обставини.

Суд встановив, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та інших реєстрів спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами належить на праві спільної часткової власності позивачеві та його нині покійній родичці по ½ кожному.

Після смерті жінки заведена спадкова справа за заявою спадкоємця.

Звертаючись до суду з позовом про визнання за набувальною давністю права власності на частину нерухомого майна, позивач вказав, що безперервно, понад 10 років, проживає у спірному будинку, жодна особа не оформила своїх прав на це майно, а тому він протягом тривалого часу відкрито та безперервно користувався ним як власник.

Чинне законодавство вказує, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 Цивільного кодексу України (далі у тексті — ЦК України), а саме: наявність суб’єкта, здатного набути у власність певний об’єкт; законність об’єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

За таких обставин для вирішення питання про наявність добросовісного заволодіння спірним майном визначальним є встановлення того, чи мав позивач та його правопопередник обґрунтовані підстави вважати, що на спірне майно не можуть претендувати інші особи.

Встановлено, що спадщина після смерті співвласниці спірного домоволодіння відкрилася під час дії ЦК Української РСР 1963 року, а тому положення саме цього діючого на той час Кодексу підлягають застосуванню при вирішенні питання щодо майна померлої.

Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 555 ЦК Української РСР, спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.

Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 виснував, що в ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини 1 статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою.

З урахуванням того, що в частині 1 статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР.

ЦК Української РСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто зі спадкоємців за законом або за заповітом не прийняв спадщину, вважається, що спадщина переходить до держави.

Відтак, за змістом статей 524, 555 ЦК Української РСР, смерть власника сама по собі не спричиняла виникнення безхазяйного майна, а зумовлювала виникнення спадкових правовідносин. За відсутності спадкоємців спадкове майно переходило до держави, а матеріалами справи підтверджується, що після смерті спадкодавиці спадкова справа була заведена та із заявою про прийняття спадщини звернувся спадкоємець

Відповідно до ч.2 ст.548 ЦК УРСР, прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з  моменту відкриття спадщини.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 549 ЦК УРСР, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він подав державній нотаріальній  конторі  за  місцем  відкриття  спадщини заяву про її прийняття.

За таких обставин спірна частка будинку не могла обґрунтовано сприйматися позивачем та його правопопередником як майно, щодо якого відсутній власник або правонаступник.

Після смерті спадкодавиці спірна 1/2 частина будинку не стала безхазяйним майном чи майном з невідомим власником, а стала об’єктом спадкових правовідносин. При цьому як у випадку прийняття спадщини відповідачем, так і за відсутності такого прийняття, з урахуванням положень ЦК УРСР 1963 року, якими передбачався перехід спадкового майна до держави за відсутності спадкоємців, щодо спірного майна існувало правонаступництво, а не правовий вакуум.

Сам по собі факт тривалого неоформлення спадкових прав або невчинення спадкоємцем дій щодо володіння та користування майном не свідчить про відсутність власника такого майна та не перетворює його на об’єкт, яким інша особа може добросовісно заволодіти як таким, що не має власника.

Враховуючи, що позивачеві було відомо про особу власника спірної частки, факт її смерті та виникнення у зв’язку з цим спадкових правовідносин, у нього не могло сформуватися обґрунтоване переконання про відсутність інших осіб, які можуть претендувати на спірне майно, а відтак відсутня одна з необхідних умов, передбачених статтею 344 ЦК України, – добросовісне заволодіння чужим майном.

Відкритість і безперервність користування цим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність передбачених статтею 344 ЦК України підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю, тому Рівненський апеляційний суд залишив оскаржене позивачем судове рішення без змін, як законне та обґрунтоване.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 25 червня 2026 року у справі № 572/1273/24 (провадження № 22-ц/4815/719/26).