Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат прочитав лекцію для студентів факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» на тему «Виселення в практиці касаційного суду».
На початку Василь Крат навів приклад з італійської практики, описаний виданням The Guardian. Місцевий суд задовольнив позов 75-річної мешканки м. Павія, яка вимагала виселити двох дорослих синів (40 і 42 років), що відмовлялися йти в самостійне життя та брати участь у витратах на господарство. Суд тоді наголосив, що обов'язок батьків утримувати дітей не поширюється на повнолітніх.
Свою лекцію суддя поділив на три блоки: виселення як «регулятор» відносин, виселення як спосіб захисту та виселення в «нетипових» сферах.
В межах першого блоку він зауважив, що право на житло закріплене в ст. 47 Конституції України. А недоторканність житла гарантує ст. 311 ЦК України, за якою особа не може бути виселена інакше, ніж у випадках, встановлених законом.
Лектор звернув увагу, що сам термін «виселення» вживається в ЦК України лише чотири рази: у статтях 311, 597-9 (звернення стягнення на житло, що є об'єктом довірчої власності), 725 (обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи) та 826 (наслідки розірвання договору найму житла).
Окремо Василь Крат зупинився на питанні ієрархії актів цивільного законодавства та пріоритеті норм ЦК України над нормами інших законів (ст. 4 ЦК України). Таку позицію послідовно підтримували й Конституційний Суд України, і Верховний Суд.
При цьому суддя торкнувся в ретроспективі питання щодо наявної колізії ЦК України та ЖК України. У цьому контексті Василь Крат звернув увагу на рішення ЄСПЛ від 27 березня 2025 року у справі «Bilyavska v. Ukraine». Заявниця 1948 року народження мала у власності приватний будинок. У 2004 році вона дозволила своїм дорослим синові й дочці тимчасово пожити там разом із їхніми сім'ями, а ті фактично захопили будинок. Жінка роками намагалася виселити їх через українські суди, проте вони відмовляли їй, аргументуючи це тим, що діти мають «право на житло» і їм ніде більше жити. ЄСПЛ визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки національні суди застосували норми ЖК України – акта радянської епохи, який не відповідає сучасним реаліям, замість сучасного ЦК України, і не оцінили балансу інтересів сторін.
Підсумовуючи цей блок, Василь Крат зауважив, що Закон України від 13 січня 2026 року № 4751-IX «Про основні засади житлової політики», який із 15 лютого 2026 року скасував ЖК України (за винятком окремих статей) і по суті підтвердив пріоритет ЦК України в регулюванні відповідальності за порушення зобов'язань та виселення.
У другому блоці лектор зазначив, що з позицій способів захисту в доктрині приватного права висловлювалося кілька підходів, зокрема:
З іншого боку виселення може розглядатися як речовий спосіб захисту або як зобов’язальний. Суддя звернув увагу на постанову КЦС ВС від 18 березня 2026 року у справі № 305/528/20, в якій суд зазначив, що з позицій існування речових і зобов’язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов’язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла).
Також Василь Крат навів постанову Великої Палати ВС від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц. В ній зроблено висновок, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема й шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Крім того, суддя проаналізував правові висновки щодо: договору позички і виселення; відновлення становища і виселення; виселення співвласника; порушення порядку виселення; виселення колишньої дружини власника житла; судового збору при виселенні та ін.
У третьому блоці Василь Крат розповів про обмежувальний припис у справах щодо домашнього насильства як легітимне тимчасове обмеження права власності кривдника, спрямоване на захист постраждалої особи.
Також він звернув увагу на справу про виселення з монастирської келії (спір між колишньою монахинею та релігійною організацією), окремі думки суддів про те, що питання проживання в монастирі є виключно внутрішньоцерковною справою, та перше в історії ВП ВС звернення за консультативним висновком до ЄСПЛ за Протоколом № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Василь Крат зазначив, що ЄСПЛ у консультативному висновку від 5 березня 2026 року роз'яснив, що монастирські приміщення можуть вважатися «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції за наявності достатніх і безперервних зв'язків особи з цим приміщенням, а застосовність ст. 6 Конвенції залежить від того, чи визнає національний суд заявлене право бодай «аргументованим».
Крім того, суддя проаналізував постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 2 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23, що стосується оспорювання рішення про зняття особи із зареєстрованого місця проживання.
Власник житла зобов’язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому в судовому рішенні встановлено право на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права). ОП КЦС ВС вказала, що коли чинним судовим рішенням за особою-невласником встановлено право на житло (особистий сервітут) або власнику було законно відмовлено у виселенні цієї особи, власник не має права самовільно знімати її з реєстрації місця проживання («виписувати») в адміністративному порядку за своєю односторонньою заявою через ЦНАП. Власник зобов'язаний поважати судове рішення, а законодавець не передбачав можливості скасовувати встановлені судом права користувача житла через звичайну адміністративну процедуру.
Презентація Василя Крата – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Vuselennya_syd_praktyka.pdf
